Дівчата, ладні на такі штуки, побігли на город і принесли два здорові гарбузи, ще й кілько маленьких.
– Підіть, дівчата, та вкиньте цьому паничеві в віз оці гарбузи, та добре замостіть в сіно, в задок, на самісіньке дно,– сказала Онися.
– Ми, Онисю, вкинемо в віз одного гарбуза паничеві, а другого для погонича почепимо під возом, під передком, – сказали наймички.
– Про мене, й почепіть, та тілько добре прив'яжіть, щоб додому довезли,– сказала Онися сміючись.
Дівчата достали мотузка, оперезали кругом білого гарбуза й понесли до воза. Одна наймичка помостила гарбуза в задку, на самому дні під сіном, ще й маленьких гарбузців накидала, а друга полізла під віз і причепила гарбуза до підтоків. З реготом вони побігли до хати, нагинаючись попід тином, ще й принесли два маленьких гарбузці, як двоє яблучок. Онися побігла в сіни й поклала ті гарбузці в кишеню Балабушиної хламиди.
Після такої штуки Онися накрила в світлиці стіл і поставила полудень. Сінешні двері од задвірку рипнули. В сіни ввійшли Проко-повичі з гостем. Проти їх з світлиці вийшла в сіни Онися, червона, як маківка, з веселими, блискучими, насмішкуватими очима.
– А я, мамо, вже полудень зготувала,– сказала Онися до матері.
– Добре зробила, моя доню! бо вже час полуднати,– сказала Прокоповичка.
– О, з вас добра господиня буде,– сказав поважним тоном Балабуха, поглядаючи на Онисю, як на свою будущу господиню.– Мабуть, ви через те господарювання й не вийшли до нас у пасіку.
– Коли бджіл боюсь,– сказала Онися, ледве здержуючи сміх.
– Вас і бджоли не покусали б: подумали б, що ви квітка,– сказав комплімент Балабуха.
Увійшли в світлицю й сіли за полудень. Знов пішла кругом чарка. Печена курка й пироги пощезали з тарілок. Після полудня Онися винесла на тарілці пляшку наливки. Прокоповичі частували гостя дуже привітно, як свого зятя, й просили частіше навідуватись до їх. Матушка розвела розмову про своє господарство, перелічила воли, корови, вівці, навіть свині, перелічила улики в пасіці й навіть натякнула на сотню карбованців, заховану в спряту – в скрині. Балабуха слухав, розправляючи високі коміри, й скоса водив очима за тонким станом Онисі, котра бігала то з кімнати в світлицю, то з світлиці в кімнату.
Перед вечором Балабуха почав прощатись. Прокоповичі випровадили його в ганок. Матушка винесла на ганок на тарілці пляшку з наливкою. Ще випили по чарці на ганку, й Балабуха розпрощався. Візок загойдався й залущав під ногами академіста. Коники рушили з двору. Балабуха з-за двору ще раз зняв картуза й низенько поклонився просто до Онисі. Онися закрила губи рукавом і насилу здержала сміх, а наймички виглядали в вікна з пекарні й реготались так, що на їх очах повиступали сльози.
Надворі було тихо. Жара спадала. Од садків, од верб лягли тіні й наче повівали на шлях холодком. Балабуха їхав улицями, попід високим гіллям садків, котрі виглядали з-за тинів.
«Музо моя, богине моя! – думав Балабуха, пригадуючи собі Онисю.– Яка ж ти гарна! які поетичні думи ти навіваєш на мене!»
Балабуха почутив, що під ним лежить щось тверде й таки добре муляє.
– Але як же це ти погано вимостив! Я чогось усе з'їжджаю на один бік,– сказав
Балабуха до погонича, пересовуючись з ями на другий бік.– Діана, щира Діана! висока, рівна, стан тоненький, ніжки маленькі, пальці класичні, тонкі, довгі. Ой, муляє ж, бий його сила божа! – І Балабуха знов підсунувся вище й почав вгнізджуватись, як квочка в гнізді.
– А що, паничу! мені здається, що ми тут не оженимось,– сказав понуро погонич.
– Чому ж так? Певно, ти не оженишся, але я оженюсь.
– Ба й ви не оженитесь! – сказав сумно погонич.
– Та чому ж так? – сказав Балабуха осміхнувшись.
– Бо мене чортзна-як нагодували,– і чарки горілки не дали.