Для Рут, одначе, взаємини їхні були неясні. У неї не було ніякого досвіду в любовних справах. Дівчина знала про них тільки з книжок, де події повсякденного життя силою фантазії переносилися в казкове царство нереальності. Їй і на думку не спадало, що цей неотеса матрос закрадається в її серце, будить там потаємні сили, які можуть колись прорватися й залляти її хвилями вогню. Вона не відала, що таке справжній вогонь кохання. Все, що вона знала про кохання, – то була теорія: вона уявляла кохання як мерехтливе сяйво зірок, як нечутне спадання роси або дзюркіт тихої річки, як прохолодний оксамит літньої ночі. Для неї це була ніжна прихильність, служіння коханому серед небесного супокою, серед аромату квітів та імлистого сяйва. Вона й не догадувалась про вулканічні пориви кохання, про його пекучий жар, що обертає серце в усипану гарячим попелом безплідну пустелю. Не знала вона ані власних сил, ані сил життя, і його глибінь була для неї морем ілюзій. Подружнє щастя її батьків видавалося Рут ідеалом любовного спілкування, і вона була певна, що одного дня без будь-яких хвилювань та боротьби теж розпочне таке саме безхмарне, радісне життя з коханим.
Отже, Рут дивилася на Мартіна Ідена, як на нову, незвичайну для неї людину, і думала, що саме ця незвичайність і справляє на неї таке враження. Анічого неприродного тут не було. Вона так само чудно почувала себе, дивлячись у зоопарку на диких звірів, спостерігаючи бурю або здригаючись від сліпучої блискавки. Все це було пов’язане з таємницями космосу, і так само щось космічне ввижалося і в ньому. Мартін прийшов до неї, обвіяний вітрами безмежних просторів та далеких країн. На обличчі його відбився блиск тропічного сонця, а в пружних м’язах була первісна сила. Шрами та рубці в нього на тілі були тавром того загадкового світу грубих людей і ще грубіших вчинків, що починалися десь за її обрієм. Він був неприборканий, дикий, і потай вона пишалася тим, що він такий покірний їй. Нею керувало цілком природне бажання приручити дикуна. Це бажання було несвідоме, і Рут навіть гадки не мала, що хоче зліпити з нього подобу свого батька, котрий здавався їй взірцем довершеності. Через свою недосвідченість не могла вона збагнути, що космічне почуття, яким Мартін її запалював, було найбільшою космічною силою – любов’ю, що з однаковою непереможністю вабить одне до одного і чоловіка й жінку, змушує оленів битися на смерть під час парування і навіть найдрібніші часточки єднає докупи.
Швидкий розвиток Мартіна будив у неї подив і цікавість. Несподівано вона відкривала в ньому чимало гарного, що день у день розпускалося, немов квітка на родючому ґрунті. Вона вголос читала йому Браунінга і не раз дивувалася його оригінальним тлумаченням неясних рядків. Годі було їй здогадатися, що, знаючи людей та життя, він далеко частіше, ніж вона, схоплював поетову думку. Його міркування здавалися їй наївними, хоч нерідко вона захоплювалася сміливим льотом його фантазії, яка бігла по такій широкій орбіті серед зоряних просторів, що, неспроможна наздогнати її, вона лише трепетала перед цією незбагненною силою. Потім вона грала Мартінові – тепер уже не визивно, – і музика відкривала в ньому незмірні глибини. Його душа розкривалася до музики, як квітка до сонця, і невдовзі він забув крикливі популярні мелодії робітничої околиці, а перейшов до класичних творів, що їх Рут виконувала майже напам’ять. Проте він відчував якусь демократичну прихильність до Вагнера, а увертюра до опери «Тангейзер», коли Рут пояснила її, сподобалась йому найбільше. В ній Мартін бачив своє життя. Тема Венериного грота нагадувала Іденові його власне минуле, а Рут він ототожнював з «Хором пілігримів». Мало не в екстазі ширяв він у цьому царстві духів, де точилася од-вічна боротьба добра і зла.
Іноді він ставив їй такі запитання, що її на мить брав сумнів, чи правильно вона розуміє музику. Зате, коли Рут співала, він ні про що вже не питав. Тут вона була бездоганна, і юнак сидів непорушно, зачарований божественною чистотою її сопрано. Мимоволі він пригадував жалюгідне попискування й вереск простих фабричних дівчат та пропиті голоси охриплих від джину портових повій. Рут охоче співала і грала йому. Адже це їй вперше трапила до рук людська душа, і так утішно було ліпити з неї, що хочеш, бо їй здавалося, що вона формує душу Мартінові і наміри має добрі. Крім того, їй з ним було приємно, він уже не лякав її. Те почуття, що спочатку відштовхувало її від нього, було не що інше, як страх перед темною стороною власної душі, але тепер той страх непробудно спав. Несвідомо вона вважала його своєю власністю. Та й Мартін якось підбадьорював її. Вона напружено працювала в університеті, і їй корисно було часом одірватися від книжкового пилу й подихати свіжим морським повітрям, що віяло від нього. Сила! Ось чого їй бракувало, а він великодушно ділився з нею своєю силою. Опинитися з ним в одній кімнаті, зустріти його на порозі – це вже означало дихати на повні груди. І коли він ішов додому, вона бралася за свої книжки з новим запалом і з подвоєним завзяттям.
Рут знала Браунінга, але ніколи не думала, як небезпечно гратися з людською душею. Що більше зацікавлювалась вона Мартіном, то палкіше хотіла переробити його життя на свій смак.
– От візьміть містера Бетлера, – сказала вона якось, коли граматику, арифметику та поезію на разі було вичерпано. – Спершу йому не дуже щастило. Його батько, банковий касир, прохворівши кілька років, помер в Арі-зоні від сухот, і містер Бетлер – його звуть Чарлз Бетлер, – лишився зовсім самотній. Батько його з Австралії, і в Каліфорнії у них немає ніяких родичів. Він пішов працювати до друкарні, – я кілька разів чула від нього цю історію, – і спочатку одержував три долари на тиждень. А тепер він має щонайменше тридцять тисяч на рік. Як він дійшов цього? Він був чесний, сумлінний, працьовитий і ощадливий. Не дозволяв собі жодної з тих розваг, що до них вдаються молоді хлопці. Він узяв за правило будь-що відкладати щотижня певну суму. Звісно, незабаром він почав заробляти більш ніж три долари, і в міру того, як зростав його заробіток, зростали й заощадження. Удень він працював, а ввечері ходив до початкової школи. Він завжди думав про майбутнє. Пізніше почав відвідувати вечірню середню школу. Сімнадцяти років він уже був складачем і заробляв добрі гроші, але його честолюбність цим не задовольнилася. Він жадав кар’єри, а не шматка хліба, і готовий був усім пожертвувати заради майбутніх благ. Він вирішив вивчити право і почав з кур’єра в конторі мого батька – подумайте тільки! – за якихось чотири долари на тиждень. Але він навчився бути ощадливим і навіть з цих чотирьох доларів примудрявся щось вигадувати.
Вона спинилася, щоб передихнути і глянути, яке враження справляє на Мартіна її оповідь. На обличчі його світилась зацікавленість юнацьким змаганням Бетлера, але брови були нахмурені.
– Звісно, що скрутнувато було хлопцеві, – зауважив він. – Чотири долари! Як на них вижити? Тут уже справді не до розваг. Та от я плачу за харчі й помешкання п’ять доларів на тиждень і нічого путнього не маю. Він, певно, жив, як собака. Їв…
– Він сам собі варив на гасниці, – перебила вона.
– Їв він, либонь, гірше, ніж матроси на найубогіших суденцях. А там же так паскудно годують, як ніде.
– Але подумайте, чого він досяг тепер! – захоплено вигукнула Рут. – Подумайте, які тепер у нього прибутки! Колишнє бідування покрилося тисячократно.
Мартін суворо глянув на неї.
– Одне тільки можу сказати, – мовив він, – що тепер містер Бетлер навряд чи зможе повеселитися. Якщо він замолоду рік у рік так погано харчувався, то тепер у нього з шлунком, запевно, не все гаразд.
Вона опустила очі перед його пильним поглядом.
– Ладен закластися, що в нього катар, – визивно додав він.
– Так, – погодилась Рут, – проте…
– І я певен, – провадив Мартін далі, – що він похмурий і сердитий, як сич, ніщо його не тішить, дарма що він має тридцять тисяч на рік. І, мабуть, не дуже любить дивитися, як інші тішаться. Хіба не так?