— Ніч на вулиці, я після дванадцятої не виходжу.
— Бабая боїшся? — зареготав. — Як хочеш. Зараз виїжджаю на Київ. Батько з інсультом, треба сестер привезти.
— Гаразд, заходь.
Увійшовши в квартиру, Валентин пострілом звалив Нарочицького — так, як той і навчав: «не дати співрозмовнику часу насторожитися, стріляти тільки в голову і тільки раз. Бажано використовувати «Макаров» з глушником, у нього куля тупа, важка, розбиває череп на друзки, виходячи потилицею».
Швиденько оглянув кімнати, чи немає сторонніх, чи не вмонтовано камер стеження, зазирнув у шафи, під ліжка, зімітував пограбування, зв'язав покійному руки та ноги, припік праскою живіт і вислизнув з квартири.
Через п'ять годин був у Києві. Таке-сяке алібі мав. Вирішив поїхати до Оленки. Хотілося виплеснути комусь свій біль, потім пригорнутися і заснути, наче й не було цього дня.
Відчинивши двері, побачив чоловічу куртку на вішаку… У вітальні — стіл з недоїдками, порожніми пляшками з-під коньяку. У спальні на ліжку — Оленка зі Шлапаком. Валентин враз осатанів, накинувся на дівчину і почав бити сонну. Вона заверещала, прокинувся Шлапак і, блимаючи голими сідницями, як заєць вискочив у коридор. Валентин облишив Олену, кинувся за ним, кілька разів вистрілив услід, але той голяка встиг вибігти з квартири.
З перекошеним від люті обличчям повернувся в спальню і кинувся до Оленки. Та істерично плакала, загорнувшись у покривало, і перелякано дивилася на Валентина. Він навів дуло пістолета на неї і вистрілив… у стіну, ще раз, і знову у стіну, так — усі п'ять куль, що залишалися в обоймі. Гільзи, падаючи на підлогу, весело дзеленчали, отже — щоразу думала Олена — ще жива. Вона зіщулилася, намагаючись втиснутися у стінку, і секунди перед наступним пострілом здавалися вічністю.
Востаннє Валентин клацнув курком в холосту, підійшов до дівчини, порожніми очима дивлячись на неї, різко стягнув покривало, під Оленкою було мокро. Бридливо скривився, накинув ковдру їй на голову і вийшов з дому. Вже на вулиці подумав, що таки слід було її замочити.
Вдихнув на повні груди повітря, жбурнув пістолет у сміттєзбірник. Сіріло. Місто прокидалося. У вікнах будинків спалахувало світло. Люди жили своїми клопотами. Сонні сусіди, позіхаючи, почали виводити собак. Поряд міг бути голий Шлапак. Валентин сів на лаву під під'їздом, закурив. Зрада людини, яку вважав другом, виявилася болючою. Між ними не було кохання у класичному розумінні, просто Оленка розуміла його, допомагала в роботі. У неї можна було знайти відраду, затишок, вдовольнити збочені бажання… Невже це має скінчитися?! Валентин хотів повернутися, але… Треба їхати до сестер.
Прийшовши до дівчат, розцілував, посадив перед собою і сказав:
— Від сьогодні я старший в сім'ї. Батько помер.
Вийшов на кухню. Налив склянку коньяку й одним духом влив у себе. На кухні було по-домашньому затишно, хотілося плюнути на все і оселитися тут з дівчатками, щоб жити у мирі та злагоді.
Алкоголь на голодний шлунок приглушував сприйняття довколишнього до абсолютної тупості. На кухню зайшли дівчата і кинулися до нього. Обнімали, плакали у брата на плечі.
— Нічого, проживемо. Смерть — лише мить між життям та вічністю. Я знаю, що кажу. Може, тато десь поряд, бачить, що ми разом і тішиться з того.
— Чому він помер?! — не хотіла вірити Надійка. — А обіцяв, що мене на ноги поставить, і ми з ним будемо бігати на зарядку!
— Ми будемо з тобою бігати, — пообіцяв Валентин. — Зроблю все, щоб ти стала на ноги. Гроші маю. Захочете, — переїдемо до Чорнополя, — пригорнув сестер до себе.
Валентин знову налив собі коньяку. Оленка попросила й собі. Скоса зиркнув на її сформовану фігуру, миле личко, довге русяве волосся, плеснув на дно і сказав:
— Якщо дізнаюся, що ти волочишся з різними покидьками, — розчленую. Наркомани, металісти, бандити — під забороною. Пиво, цигарки — теж! Іноді можна випити шампанського, або зі мною трішки коньяку.
— Я й не п’ю! Не мала часу на такі дурниці.
— А я вип’ю, і посплю. Увечері маємо бути в Чорнополі. Минула доба випробовувала мене на міцність…
53
Убивство Нарочицького загострювало передвиборну ситуацію в регіоні, але влаштовувало Максиміва. Проблема минула сама собою. Був переконаний, що це — робота Кіркуєва. Хоч Валентину того вечора ніби було й не до того… Але з цим хай розбираються слідчі. Треба добивати Кірю і переходити на інших дійових осіб цієї історії. Час до Києва.
… У Житомирі ввімкнувся мобільний — Ірина:
— Завтра їду до Москви, потребую твоєї поради… Можеш повертатися на Либідську і жити там, я мешкатиму в Ольги.
— Яку тобі дати пораду?
— Батько Ольги погодився працювати з Красновим… Все інше — при зустрічі.
— Увечері заїду. Приготуй чогось гарячого. Тиждень сидів на сухому пайку…
Сьогодні запланував іще зустріч з Мустафою. Кірцун намагався підім’яти під себе його інфраструктуру. Зусібіч розставляв рогатки у бізнесових справах, діяв здебільшого руками ментів і Боровицького.
Мустафаєв не хотів прогинатися під Петька, намагався менше мати справ з криміналом; став схожий на азербайджанського продавця квітів, якого цькували і менти, і бандити. Кірцуну ж розгалужена торговельна мережа Мустафи стала б у нагоді. На початку року продав своїм російським фірмам зерно і крупи, а потім, коли в Україні позначився дефіцит, продавав з накруткою назад. Нічого не будуючи і не виробляючи, Петько заробляв мільйони.
… Повернувшись до Києва, Максимів заїхав до Ірини. Вона запропонувала на вечерю канапки.
— Я так хотів борщу, — зітхнув гість.
— У гуртожитку повно бабів!
— За це їх треба поїти, — посміхнувся Максимів. — А п’ють, як мамонти.
— Може і ти хочеш випити — коньяк, горілка, лікер, вино?
— А води нема?
— Ми таку гидоту не вживаємо, — пожартувала, дістаючи з холодильника пляшку мінералки. — Добре, ти хотів бачити Князя? Він тут…
Ігор вийшов зі спальні, кивком привітався з Максимівим. Той звівся і подав руку.
Ірина принесла тарілки, горілку.
— Про цю зустріч я доповім начальству, — попередив Максимів.
— Я зав’язав. Повністю, на віки вічні амінь. В Україну мене змусили повернутися тільки Ірина і Циган.
— Що будеш робити з нашим пост-кандидатом на посаду мера?
— При першій же нагоді приб’ю, і кінців не знайдуть.
— Його й без того покарала доля — помер батько, якого щойно знайшов, на шиї дві сестри, одна — інвалід.
— Катюзі по заслузі.
— Сподіваюся, про Астаф’євих теж не забудеш?
— У жодному випадку, — приклавши руку до серця, запевнив.
— Гаразд, — Максимів узяв пляшку. — Якийсь час я зможу тебе прикривати. Але будь на зв’язку. Офіційно. Можливо, з тобою захоче поговорити моє начальство. З ними не будь відвертим.
— Я вам довіряю.
— Навіть Андрій казав, що ти порядний мент, — пригадала Ірина.
— Мерсі за компліман, як казала Проня Прокопівна…Щоб я міг вам допомагати, з вашого бізнесу наша організація повинна щось мати.
— Проблем не буде, — запевнила Ірина. — …Батько Ольги погодився на створення структури при Нафтогазпромі, що буде прямим постачальником нафтопродуктів від виробника в Україну. І скоро стане негласним монополістом. Така схема і легенда.
— Гадаєш, тобі дозволять розвернутися? — засумнівався Максимів.
— Ми проведемо десяток операцій, — сказав Князь, — потім продамо фірму… або обміняємо на акції «Руської». Батько Ольги продасть новим власникам державний пакет акцій компанії і розірве з нею стосунки, за ним — і Краснов…
— І цими покупцями будуть люди Петька?
— Саме так. Погоджено з Пашею. Між нами, він готується до війни проти Мойші…
— Петько — злопам'ятна тварюка, — зауважив Максимів.
— Зробимо все, щоб биків Бацили відіслати на аудієнцію до Люципера. А ви маєте нас прикрити від ментовських наїздів.
Петро перехилив чарку, крекнув і сказав:
— Ми давно мріємо провчити «гремлінів».