Валентин з ними потоваришував, і місяць не вилазив з ресторанів та казино, спав з повіями, яких постачав Сєнцов. Не вірилося, що людина, загрібаючи жар чужими руками, може заволодіти такими капіталами. Намагався заводити з новими друзями розмови, щоб залишитися в Москві, але вони мали інші плани. Якось Сєнцов сказав:
— У тебе є п’ятнадцять відморозків на жорсткому поводку. З ними можеш захопити владу в Чорнополі. Невже не маєш духу, щоб скинути Анджея?! Ми тебе підтримаємо.
— Чим він вам не вгодив? — поцікавився Кіркуєв.
— Гне свою лінію, хоче бути незалежним і від Мойші, і від Паші. А так не буває. Від берегів Охотського моря до Атлантики є дві реальних влади, це — Московський і Мойша. В такий чи інший спосіб на них працюють усі: чеченці, чурки, цигани, албанці, жиди…
Звісно, не усьому сказаному можна вірити, але доля правди в цьому була. Йшла війна кількох олігархічних груп, переплетених з криміналом, щільно пов’язаних спільним бізнесом та інтересами, і годі було розібрати, хто на чиєму боці. Цікаво, що на Київ більшість із них дивилася як на частину своєї території.
Далі Сєнцов пішов у запій, і молов таку дурню, що годі було зліпити щось до купи. Лишалася надія, що скоро протверезіє, бо мав вирішити багато бізнесових справ, підписати документи. Тоді Валентин гадав поговорити про своє, але Князь викликав його в Чорнопіль…
Було зрозуміло, що москвичі невдоволені Анджеєм. Тож невдовзі його можуть викинути з колоди, як зайву карту. Ще й минулого разу, коли Валентин заїжджав до Києва, Сліпий порадив:
— В пр-рынципе, мне все равно, на кого ты пашешь. Но если перейдешь мне дорогу, ты — покойник. Хотя бы потому, что я вытащил тебя из дерьма… Удивляюсь, почему ты вообще связался с этими ублюдками. Рано или поздно Мойша их раздавит, как клопов. Не попади под раздачу.
І Валентин вирішив ризикнути. Повертаючись у Чорнопіль, заїхав до Києва, щоб іще раз поговорити зі Сліпим.
24
Максимів переглядав матеріали у справі Анджея і розумів, що все відбувається не за його планом. Ініціативу перехопили противники Коваля, але його друзі теж не пасли задніх. Поки що йшли дипломатичні залякування, плелися інтриги. Зник і повернувся Кіркуєв. Є інформація, що був у Москві, але що там робив — невідомо. Потерпілі, які погодилися свідчити проти Коваля, раптом відмовилися. Попрацював Князь. Невдовзі прокурор підпише постанову на звільнення Анджея і припинить проти нього кримінальну справу.
Максимів не мав впливу на ситуацію. Ще можна було дотиснути свідків, узяти під охорону, арештувати Князя разом з братом. Але… Несподівані дзвінки згори — і справа кримінального авторитета розвалюється. Слідчі проводять очні ставки, де свідки «не впізнають» Коваля… Треба їхати до Лисака, він міг порятувати ситуацію…
Зателефонував Земляк і повідомив:
— Знайшли Качана. З ножем у спині…
— Хтось підчищає за собою сліди, — вирішив Максимів.
Чоловік пішов з життя, як і не було, не залишивши по собі сліду. Хіба що — загадки, які майор планував найближчим часом розв'язати. Мав їхати на місце події. Вояж до Києва відкладався. Набрав номер Антона:
— Анджея збираються випускати.
— Маю справу — виродки Кірцуна наїхали на одного банкіра, треба виручати. Веду переговори з Левчуком, щоб узяв під охорону… Приїзди післязавтра.
Щойно поклав трубку, забіг Дудник:
— Є, Петре! У дев'яносто третьому році сталася серія крадіжок у квартирах жидів, що виїжджали. У будинку Анджея знайшли перстень з діамантами, викладеними у формі зірки Давида, належав Зої Верхарн; золотий портсигар роботи Фаберже, належав Мордехаю Вульфсону, тепер — громадянину США… Виделки срібні…
— Збираєшся весь список перечитати? — задоволено потер руки Максимів. — Готуй матеріали в прокуратуру! Ці речі обов’язково мають упізнати власники!
— Гадаєш, хтось припреться зі Штатів чи з Ізраїлю, щоб подивитися на своє добро і ні з чим поїхати? Хто дасть вивезти такі раритети з України?!
— Зараз це не має значення! — у майора настрій покращав.
… Прокурор подовжив санкцію на утримання Анджея в СІЗО.
… До Лисака приїхав увечері, коли той закінчував роботу. Друзі розцілувалися. Максимів знав вдачу киянина, тому не поспішав зі справами. Лише сіли у машину, той почав розказувати:
— Учора ввечері повертаюся з роботи, назустріч двоє: «Дай закурити». Даю, а мені під носа ножа! Але ззаду двоє бомжів мене відштовхують і «курцям» ногами по пиках… І не є питань…
— Тобто? — не второпав майор.
— Левчук приставив до мене охорону!
— А хто на тебе напав?
— Люди Кірцуна! Я передав до прокуратури матеріали про їхні афери в спорткомітеті! Приблизно п’ять мільйонів викрадених доларів. Жодні перевірки нічого не знайшли! Податкову цікавить оплата ПДВ, КРУ — бухгалтерія. Рахункова палата перевірятиме їх наступного року.
— Даремно ризикуєш, прокуратура в них на гачку.
— Бог бачить все. Коли є можливість — працюю на державу. Якби мене призначили міністром внутрішніх справ, я навів би порядок за тиждень. Закрив би кордони, позганяв усю бандоту в ІТУ і витряс усе, що вкрали, до копійки! Потім випустив, відкрив кордони і вигнав геть! Усіх — від Кірцуна до Сліпого.
— Якби мені таку посаду, я зробив би це за добу!
Чоловіки у знак солідарності потиснули один одному руки.
— Але у нас скорочення за скороченням, — продовжив думку Максимів, — в міліції залишаються не професіонали, а родичі начальників та сраколизи. Кірцуни, Гаркаві роблять усе, щоб провести скорочення правоохоронних органів, зменшити фінансування. Голодний мент буде в них з рук клювати.
— Рано чи пізно вони зроблять усе, аби відбілити Мойшу і повернути в Україну, — сказав Антон. — А коли тут з’явиться — прощавай вітчизняна економіка… Все скуплять і продадуть. І трахнуть цей народ так, як його ще ніхто не трахав останніх чотири тисячі років… Не є питань.
Чоловіки зітхнули.
— Тут недалеко є бар, — сказав Лисак, — я в ньому постійно порядки наводжу, коли з’являються блатні, чурки… Зайдемо. Може комусь по пиці дам.
У барі замовили пиво та чіпси. Антон продовжив:
— Петько Кірцун іде до влади семимильними кроками. Ніхто не зможе йому протистояти. Коли б лише спорткомітет… Він усюди, скрізь його люди. Присмокталися до державної цицьки і крадуть мільйонами! Купують чинуш, посади!
— А що сталося поміж Кірцуном і тим банкіром?
— Петько хотів узяти кредит під порожні гарантії і пригрозив відморозками Сліпого. Смоляр зв’язався зі своїми людьми в УБОЗі, але наступного дня приїхали «сліпаки» і розповіли, де працює жінка, де гуляє молодша донька, де вчиться і з ким спить старша…
— І що в УБОЗі?
— Взяли до уваги, але справа далі не пішла, бо Смоляр побоявся писати заяву. Тим паче, прокуратура…
— А в мене — іще б день, і Анджей опинився б на свободі. Якби не знайшли речі з минулорічних пограбувань.
— А свідки не з’являться, що вони йому продали ті речі?
— З’являться. Тому мені потрібна твоя допомога, щоб припинився тиск на слідство з Києва.
— Поговорю… До речі, я ж не сказав, чим закінчилася історія зі Смоляром. Його з родиною під охорону взяв Левчук. Кірцуна зі Сліпим звідти як змело… Ми якось пили з ним чарку в машині, той телефонує Петьку: «Вже п’яний, скотина? Завтра підійдеш, я поясню, що ти заліз у чужий город»… І не є питань. Тішить, що хоч хтось може поставити на місце виродка.
— І скільки Смоляр буде платити за охорону Левчуку?
— Нічого… Можливо, перед виборами і доведеться капнути… Але це краще, ніж втратити мільйони…
— Отже, я на тебе сподіваюся, — сказав майор.
— Не є питань.
25
На носі сесія, Новий рік, Різдво, а Андрія ще не випустили із СІЗО. Оце будуть свята! Одна в холодній квартирі, на вулиці морози, а вікна в зиму — наче жерсть. Самотність розбивалась об стіни і об вікна. Вона — дрібна піщинка у величезному місті, з заклопотаними людьми, пихатими машинами і вулицями, що перетворилися на базари.