— І ми у них спинимось?
— Це гуртожиток. Не в того, то в іншого завжди найдеться місце.
В Охотному ряду була метушня. Врозтіч, з лотками на головах, мов гуси, бігли безпатентні лоточники. За ними ліниво трюхав міліціонер. Безпритульні сиділи біля асфальтового казана і з насолодою вдихали запах киплячої смоли.
Виїхали на Арбатський майдан, проїхали Пречистенським бульваром і, повернувши праворуч, зупинились на Сивцевому Вражку.
— Що це за будинок? — запитав Іполит Матвійович. Остап глянув на рожевий будиночок з мезоніном і відказав:
— Гуртожиток студентів хіміків імені ченця Бертольда Шварца.
— Невже ченця?
— Ну, пожартував, пожартував. Імені Семашка.
Як і годиться рядовому студентському гуртожитку в Москві, будинок студентів хіміків давно вже був заселений людьми, досить від хімії далекими. Студенти розповзлися. Частина з них закінчила курс і роз'їхалась на посади, частину виключено за академічну неуспішність. Саме ця частина, рік у рік зростаючи, утворила в рожевому будиночку щось середнє між житлотовариством і феодальним селищем. Марно намагались ряди нових студентів вдертись до гуртожитку. Екс-хіміки були надзвичайно винахідливі і давали відсіч усім атакам. На будиночок махнули рукою. Його почали вважати диким, і він зник з усіх планів МУНМу[2]. Неначе його й не було. А тим часом він був і в ньому жили люди.
Концесіонери піднялись сходами на другий поверх і повернули в зовсім темний коридор.
— Світло і повітря, — сказав Остап.
Несподівано в темряві, біля самого ліктя Іполита Матвійовича, хтось засопів.
— Не лякайтесь, — зауважив Остап, — це не в коридорі. Це за стіною. Фанера, як відомо з фізики, — найкращий провідник звуку. Обережніше! Держіться за мене! Тут десь має бути вогнетривка шафа.
Крик, що в ту ж мить злетів з уст Вороб'янінова, який ударився грудьми об гострий залізний ріг, посвідчив, що шафа справді десь тут.
— Що, боляче? — запитав Остап. — Це ще нічого. Це — фізичні муки, Зате скільки тут було моральних мук — страшно згадати. Тут от поряд стояв кістяк, власність студента Іванопуло. Він купив його на Сухарівці, а держати в кімнаті боявся. Отже, відвідувачі спочатку наскакували на касу, а потім на них падав кістяк. Вагітні жінки були дуже невдоволені.
Гвинтовими сходами компаньйони піднялись в мезонін. Велика кімната мезоніна була розрізана фанерними перегородками на довгі шматки, два аршини завширшки кожний. Кімнати були схожі на пенали, з тою лише відміною, що, крім олівців і ручок, тут були люди і примуси.
— Ти дома, Колю? — тихо запитав Остап, зупинившись біля центральних дверей.
У відповідь на це в усіх п'яти пеналах заметушились і загалакали.
— Дома, — відповіли за дверима.
— Знов до цього дурня гості з раннього ранку прийшли! — зашепотів жіночий голос з крайнього пенала ліворуч.
— Та дайте ж людині поспати! — буркнув пенал № 2.
У третьому пеналі радісно зашипіли:
— До Кольки з міліції прийшли. За вчорашню шибку.
У п'ятому пеналі мовчали. Там іржав примус і цілувались.
Остап штовхнув двері ногою. Вся фанерна споруда затрусилась, і концесіонери пролізли в Кольчину щілину. Картина, що стала перед очі Остапа, попри всю свою зовнішню невинність, була жахлива. У кімнаті з меблів був тільки матрац у червону пасмугу, що лежав на чотирьох цеглинах. Але не це стурбувало Остапа. Кольчині меблі були йому відомі давно. Не здивував його і сам Колька, що сидів на матраці з ногами. Але поруч сиділо таке небесне створіння, що Остап одразу спохмурнів. Такі дівчата ніколи не бувають діловими знайомими — для цього у них надто голубі очі і чиста шия. Це коханки або, ще гірше, це дружини — і дружини улюблені. І справді. Коля називав створіння Лізою, говорив їй «ти» і показував їй ріжки.
Іполит Матвійович зняв свій касторовий капелюх. Остап викликав Колю в коридор. Там вони довго шепотілися.
— Чудовий ранок, добродійко, — сказав Іполит Матвійович.
Голубоока добродійка засміялась і без жодного зв'язку із зауваженням Іполита Матвійовича заговорила про те, які дурні живуть у сусідньому пеналі.
— Вони навмисне заводять примус, щоб не було чути, як вони цілуються. Але ви зрозумійте, це ж безглуздя. Ми все чуємо. А от вони так справді нічого вже не чують через свій примус. Хочете, я вам зараз покажу? Слухайте!
І Коліна дружина, що збагнула всі таємниці примуса, голосно сказала:
— Звєрєви дурні!
За стіною почувся пекельний спів примуса і звуки поцілунків.
— Бачите? Вони нічого не чують. Звєрєви дурні, недотепи і психопати. Бачите!..
— Бачу, — сказав Іполит Матвійович.
— А ми примуса не держимо. Навіщо? Ми ходимо обідати у вегетаріанську їдальню, хоч я проти вегетаріанської їдальні. Але коли ми з Колею одружилися, він мріяв про те, як ми разом ходитимем у вегетаріанку. Ну от ми і ходимо. Я дуже люблю м'ясо. А там котлети з локшини. Тільки ви, будь ласка, нічого не кажіть Колі…
У цей час вернувся Коля з Остапом.
— Ну що ж, коли у тебе рішуче не можна спинитись, ми підемо до Пантелія.
— Справді, хлопці! — закричав Коля. — Ідіть до Іванопуло. Це свій хлопець.
— Приходьте до нас у гості, — сказала Коліна дружина, — ми з чоловіком будемо дуже раді.
— Знов у гості кличуть! — обурились у крайньому пеналі ліворуч. — Мало їм гостей!
— А ви — дурні, недотепи і психопати, не ваше діло! — сказала Коліна дружина, не підіймаючи голосу.
— Ти чуєш, Іване Андрійовичу, — захвилювались у крайньому пеналі, — твою дружину ображають, а ти мовчиш.
Подали свій голос незримі коментатори і з інших пеналів. Словесна баталія наростала. Компаньйони спустилися вниз, до Іванопуло.
Студента не було дома. Іполит Матвійович засвітив сірник. На дверях висіла записка: «Буду не раніш як о 9 г. Пантелій».
— Не біда, — сказав Остап, — я знаю, де ключ.
Він понишпорив під вогнетривкою касою, дістав ключ і відчинив двері.
Кімната студента Іванопуло була такого ж самісінького розміру, як і Коліна, але зате кутова. Одна стіна її була камінна, чим студент вельми пишався. Іполит Матвійович з сумом зауважив, що у студента не було навіть матраца.
— Прекрасно улаштуємось, — сказав Остап, — пристойна кубатура для Москви. Якщо ми ляжемо усі втрьох на підлозі, то навіть залишиться трохи місця. А Пантелій — сучий син! Куди він подів матрац, хотілося б мені знати?
Вікно виходило в провулок. Там ходив міліціонер. Навпроти, в будиночку, побудованому на манір готичної башти, містилося посольство крихітної держави. За залізними ґратами грали в теніс. Літав білий м'ячик. Лунали короткі вигуки.
— Аут, — сказав Остап, — клас гри невисокий. Однак давайте спочинемо.
Концесіонери розстелили на підлозі газети. Іполит Матвійович витяг подушку-думку, яку возив із собою.
Остап упав на телеграми й заснув. Іполит Матвійович спав уже давно.
Розділ XVII
Шануйте матраци, громадяни!
— Лізо, ходім обідати!
— Мені не хочеться. Я вчора вже обідала.
— Я тебе не розумію.
— Не піду я їсти фальшивого зайця.
— Ну, і безглуздо!
— Я не можу харчуватися вегетаріанськими сосисками.
— Сьогодні їстимеш шарлотку.
— Мені чомусь не хочеться.
— Говори тихіше. Все чути.
І молоде подружжя перейшло на драматичний шепіт.
Через дві хвилини Коля зрозумів уперше за три місяці подружнього життя, що кохана жінка любить морквяні, картопляні й горохові сосиски далеко менше, ніж він.
— То ти волієш собачину, ніж дієтичне харчування? — закричав Коля, в запалі не взявши до уваги підслуховуючих сусідів.
— Та говори тихіше! — голосно закричала Ліза. — І крім того, ти до мене погано ставишся. Так! Я люблю м'ясо! Інколи. Що ж тут поганого?
Коля здивовано замовк. Цей поворот був для нього несподіваним. М'ясо завдало б Колиному бюджетові великої, непоправної шкоди. Прогулюючись уздовж матраца, на якому, згорнувшись клубочком, сиділа розчервоніла Ліза, молодий чоловік робив відчайдушні обрахунки.