— Б'юсь об заклад, що ви б не стали жерти свою плоть і кров, — сказав я, побачивши спосіб обережно повідомити звістку.
— Битись об заклад грішно, — промовив він. — Завжди сплачуй борги, нікого не бійся й не бийся об заклад. Азартні ігри — гріх. Я ніколи не бився об заклад й завжди сплачував борги. — Він змовк, почухав бороду й зітхнув. — Всі, крім одного, — додав він похмуро.
— Що ж це за борг?
— Та заборгував я одному малому. Тільки з того часу ніяк не можу його знайти. Пройшло вже років з тридцять. Здається, я тоді напився до чортиків й сів у потяг. Напевно, ще й когось пограбував, бо в мене опинилася пачка грошей — вистачило б і коневі морду заткнути. Якщо помізкувати, то саме цього я й не пробував. Ви тримаєте коней?
— Ні, сер, — відповів я. — Але ми говорили про вашу плоть і кров.
— Заткни пельку, — перебив мене старий Єнсі. — Ох же ж я й повеселився! — він лизнув свою бороду. — Чув колись про місто Нью-Йорк? Здається, це десь закордоном. Там так говорять, що важко щось зрозуміти. Саме там я й зустрів цього малого. Мені часто хочеться зустрітись з ним ще раз. Чесній людині, як я, огидно вмирати, не віддавши боргів.
— У ваших вісьмох синів були борги? — запитав я.
Він покосився на мене, ляснув себе по худій нозі й кивнув.
— Тепер розумію, — сказав він. — Чи не Хогбенів ти син?
— Так. Сонк Хогбен.
— Що ж, чув про Хогбенів. Ви всі чаклуни, так?
— Ні, сер.
— Чув, те що чув. Вся околиця про це теревенить. Відьмаки, ось ви хто. Забирайся но звідсіля, хутчіш!
— Та я вже йду. Я лише прийшов сказати, що, на жаль, ви б не могли зжерти свою плоть і кров, навіть якби стали таким чудовиськом, як на картинці.
— Ніхто не міг би мені завадити!
— Можливо, — сказав я, — але всі вони вже на небесах.
Почувши це старий Єнсі розреготався. Нарешті, відсапавшись, він сказав:
— Лише не вони! Ці негідники потрапили прямісінько до пекла, саме там їм і місце. Як це сталося?
— Нещасний випадок, — мовив я. — Сімох, якщо так можна виразитися, уклав малюк, а восьмого — дідусь. Ми не бажали зла.
— Та й не заподіяли, — сказав Єнсі регочучи.
— Мамуся просить вибачення й запитує, що робити з тілами? Я повинен відвести тачку додому.
— Забирай їх. Мені вони не потрібні. Туди їм і дорога, — відмахнувся Єнсі. Я сказав "добре" і зібрався повертатися. Але він загорлав, що передумав. Наказав звалити їх з тачки. Як я зрозумів з його слів (розібрав я небагато, тому що Єнсі заглушав себе реготом), він хотів погамселити їх ногами.