— Не твоє діло.
— Брутальнувато.
— Слухай чуй, гуманісте. Зараз третя година двадцять восьмого грудня. Відтепер я розпочинаю пошук мого сина. Ти мені допомагаєш.
— Я не полюбляю марних зусиль і програшних справ. Ви поїдете до Гамерики?
— Куди завгодно.
— Чужим коштом і я би прокатався. Мрію про атракціони в Атлантик-сіті.
— Купи мені мобільний телефон. Я на цьому не розуміюся.
— Успадкували капітал?
— Я продам квартиру, переїду в комуналку чи готельку якнайдешевшу, а проведу своє розслідування…
— Знаючи вас… Вірю.
— Я поверну сина, хоч би чого це вартувало.
— Ваша квартира цілком пристойна…
— Купиш?
— Чом би й ні.
— За які статки? За прокуратурську зарплатню?
— Фі, як нежіночно. Правильно зробили, що попросили вас з нашої контори. Таким любителям жити на одну зарплатню там не місце. Я довго до вас придивлявся. Не йняв віри, що такі піонери герої ще не вимерли, як динозаври. Спершу здавалося, що ви прикидаєтеся правдолюбкою незайманою, бідненькою жіночкою з натовпу. Ці ваші, даруйте, костюмчики. Навіть не секонд, а срі хенд, у сенсі — треті руки. А на суді… Тільки навіжена могла розвалити струнку справу, розлучитися з чоловіком, втратити дитину, престижну роботу заради… я навіть не знаю, заради чого.
Правди? Де і хто взагалі її бачив, ту правду? Задля порятунку Симчич? Хто вона вам? Гонорова дамочка, котрій відсидка пішла б лише на користь, щоб не була такою задавакою. З вашим професіоналізмом скніти на кухні, чухаючи психологічні мульки — це діагноз. Кому й що ви довели? Та про вас у прокуратурі вже й не згадують. Життя триває. Хіба Настя скаже: от Тетяна Іванівна завжди позичену каву віддавала.
— Свою квартиру продам недешево, вона в гарному районі, в доброму стані. Завтра зранку починай оформляти.
— А мо’ після Нового року?
— Завтра.
«У Вестфалії, в замку барона Тундер тен Тронка, топтав ряст юнак, що його природа обдарувала якнаймилішою вдачею. Вся його душа карбувалася на його виду. Мав він доста здорового глузду і щирого серця; тим бо, на мою думку, його й звано Кандидом. Старі слуги будинку підозрювали, що він — син сестри баронової та знаного добром і честю шляхтича, що заживав собі їх у сусідстві і для якого ця дівака повсякчас напо хваті мала гарбуза, бо, бачся, родовід його уфундовувало всього лиш сімдесят одне покоління пред ків, решту ж генеалогічного древа потрощено було руйнівною силою часу»…
Зірка полишила комп’ютер, підійшла до вікна.