— Вже й погомоніти ні з ким. По-нашому, по-дівочому. Якась ти, Тетяно, дуже суха. Я б сказала, функціональна. Сідай, не стовбич. Хочу порадитися. Я вирішила трохи розширити бізнес. Ось диви, — підсунула папери. — Заводик… з пивним цехом. Недалеко. Він на ходу, але значення має лише обласне, тьху, а не значення. Втім, боргів нема, зарплатню платять, якось живуть. Я подумала…
Горілка «Крутая» — вже бренд. А у нас кожний школяр знає, що горілка без пива — гроші на вітер.
Треба нам цей заводик долучити до концерну.
Назва гарна пропадає. Райцентр цей, де наш заводик чумкає, називається Великі Роґулі. От і назвемо ми наше пиво — «Роґуль». По-народньому.
— А чому не «Крутий Роґуль»?
— Клас. Я щодня переконуюсь, що не дурно тебе взяла. Звісно — Крутий! І слогани просяться агресивні, нахабні. «Люблять люди на Землі ці Крутії Роґулі!», «Великими ковтками з Крутими Роґулями!»… «Хто не п’є Роґуль, той повний нуль». «А дівчата з парубками, як ті раки з Роґулями». Візьмеш у Зіньки пакет документів, вивчиш, у п’ятницю зберемо нараду. Ти, я, Стасик Кучерявий.
— А моя роль яка?
— Справою збанкрутування заводу, перекуплення його за рупь за двадцять і переоснащенням підприємства займеться Стасик. Він має достатньо аргументів для директора, аби той хутенько все зрозумів і не сіпався, а діставав задоволення. Ти тільки проконсультуй його юридично, як заслужений, блін, юрист, щоб усе було абгемахт. Поговори з Зіркою.
— Про що?
— Чого ти збентежилася? Я просто хочу їй допомогти, як старій подрузі… Все ж таки відчуваю перед нею сяку-таку провину… Вона мови знає, нехай мені промови пише, я гарно платитиму, не зажлоблюся. Коли хочеш, я з нею навіть не зустрінуся. Слово честі. Вона й не знатиме, хто я, якщо ти не будеш теленити… Спілкуватимемось комп’ютером, через Зіньку. Отримала завдання, виконала, гроші в кишеню. І гуд-бай. Ляля — не робота. Спічрайтер називається. А хочеш — зв’язок піде через тебе?
— Хочу.
— О’кей. У нас тут підбирається незлецька кумпанія. Як у тому польському анекдоті: «бардзо пожондна — пан міліціянт, пан крайовий говнюх і єще дві курви». Жарт. Ми абикого не беремо.
Люди тричі провірені, патентовані, муха не пролетить. Стратонівна зі мною від початку. Її мені один заокеанець подарував, Стратонівна мала з ним бухгалтерсько-бізнесову оборудку. Зали шився довольний, як слон. Зінька, й та — могилянка, а не абищо. Політологічний факультет. Я її на студентських оглядинах в Академії видивилася.
Рік пасла, завдання давала, гроші платила, придивлялася. Дівка бритва. Має гарний апетит. А це означає — зміна зміні росте…
Крутая натиснула кнопку селектора.
— Зінько, що в тебе?
— Три повідомлення, два телефони, прохання від газети про інтерв’ю…
— Хто дзвонив?
— Малпи й обізяни. Нічого нагального.
— Скільки разів попереджала! Хтось почує, як ти електорат обзиваєш…
— Ніхто не почує, я бдю. Так казала моя бабця, а значить, народна мудрість.
— Слухай сюди. Я беру референта, прізвище Симчич, її роботу курируватиме Тетяна Іванівна.