Осьо воно є, й — немає. Кажуть: минув рік. А як він сплив, звідки, куди простує? Що воно таке — рік? Або — хвилина? Життя — то час? Дія?
Уявність? А хіба за уявності живіт болить? Чи гарно читається в туалеті? Хто й де міряє, зважує, визначає черговість учинків, шикує, кому жити, кому — вже? Схаменешся, літа промайнули, а залишили по собі радикуліт та геморой з карієсом. Вислід: ото маєш шанс — хапайся ще й зубами. Бо оце незнатищо під псевдом «життя» розтане, як з бєлих яблонь дим, і сидітимеш у пеклі на розбитих ночвах… Та ще невідомо, де воно, те пекло. Може, теж уявність, навіяна галюцинація. Для простого люду. Аби стояв боявся. І не ліз до чистих. Отим, кому будь-яка кара деінде, окрім буцегарні чи кулі на Землі, по тулумбасах…
— А ви, Тетяно Іванівно, залишіться, маю справу.
Нечисленні кадри офісу крутої вітчизняної бізнесменки Крутої Лілії Іванівни розтеклися робочими місцями. Через приймальню, де сидів дивакуватий чоловічок, у вбранні якого годі було шукати стильової єдності — від турецької теніски, через китайські штани до вітчизняних розтоптаних сандалів. Відчувалося, що це людина ідеї, для котрої побутові дрібниці на кшталт одягу — несуттєві. Єдине, чого він не зраджував, і ми в цьому переконаємося пізніше, — капелюх і краватка. До будь-яких шат. Узимку, влітку, восени й навесні. Краватка вартує зупинки на вимогу.
Витвір невідомої майстрині, ручна робота, полотняний оселедець, вишитий хрестиком, пропагував народний орнамент «куряча лапка» і припинався до шиї ґумкою. Капрон капелюха імітував солом’яне плетиво і доповнював національну самоідентифікацію власника. Котрий цієї миті запопадливо вітався з кожною жінкою, що виходила з кабінету. Відчувалося, що дивака знають тут, ба, й звикли до нього.
Персонал — від головбуха Стратонівни до офіс менеджера Зіньки — вбирався в ділові костюми за будь-якої спеки (хоч і тридцять п’ять градусів) — у колготах, на шпильках, зі свіжими зачісками і манікюром. Шефиня могла пробачити будь-що, окрім зазіхання на її гроші й неохайного вигляду.
«Побачу когось у зручному замість офіційного — вижену й імені не спитаю! Хто не дбає про себе, не дбатиме й про справу», — імператив Крутої.
Сама Лілія Іванівна про себе дбала, і вислід дбання був приголомшливий. Жодної схожої постаті ані в бізнесовому, ані в політичному, ані в будь-якому іншому середовищі і не шукай — марно.
Позаяк після катастрофи набралися зайві кілограми, метикувала, що краще: знущатися з організму в спортзалах, викидати гроші на шахраїв з їхніми некорисними та шкідливими дієтами, чи обернути недолік на досягнення, а ваду на окрасу? Обрала останнє. Бо. Природою не нехтуй — образиться і вріже бумерангом. Хоч скільки силувано не худнеш, втрачені кіла повернуться, ще й полонених за собою приведуть. Перевірено, винятків нема. Або не жерти по жизні, або… У другому «або» чаяться вигоди. Де й хто сказав, що справна жінка — потвора? Було колись в історії, що краса — лише після дев’яноста кіл, і знову буде, побачите. Ось-ось у виробників текстилю та шкіри визріє думка, що на грубшу мадам і мануфактури йде удвічі втричі вчетверо більше, ніж на дистрофічку Зірку (до слова), та й прикраси їм потрібні рельєфніші, коштовніші…
Стривай, стривай! Стояти! А що, коли забамбулити ґлянсовий журнал для пампушок? Дефіле для булочок солоденьких, престижну премію дизайнерові, що взуває вдягає вбирає стокілограмових зефірин у шоколаді? Нотуй, Лілю, нотуй, ідеї цінуй, на шляху не переступай, треба обміркувати, пощитати… Клієнтури матиме купу, бо наш нарід, надто жіночий, попоїсти таки любе.
А з крутобоких прихильниць і фанаток, що їх Лілія обертатиме з попелюшок, зацькованих дистрофічками до нервових розладів, на королев будь-якого балу, електорат вийде — перша кляса, активний, ротатий, пащекуватий, куди твої бабульки з червоними знаменами і портретами Леніна на колишніх грудях.
А за еталон вона — Лілія Крутая. Все при ній: бюст, красномовна заклична сідниця, на щоках нап’ята гладенька шкіра, як персик… Косметика: рожева, порцелянова, манірна. Жодних ділових костюмів, лише шовкові балахони, аби все летіло вигравало, тріпотіло рюшками, майоріло стрічками. Такі самі пальта — до підлоги, з фестонами й брижами, непальтових бірюзових та трояндових вальорів. Аксесуари — в стилі: крокодиляча шкіра, шкіряні квіти на сумках, леви та леопарди — на шаликах і косинках. Прикраси — в стилі: дармовиси до плечей, східно-розкішні, накручені наворочені, з правдивими камінцями хоч би й на повсякдень, намиста — у кілька разків.
Апофеоз, екстаз, вершина Джомолунгма — капелюшки. Радше — капелюхи. Крислаті, на арматурі, у квітах і бантах чи, за сезоном, хутряні, з хвостами та лапками. Щось подібне полюбляла британська королева-мати. Але їй було да-алеко до Лілі, просто їхати потягом. Далекого сполучення. Чи пішки з Лондона до Києва.
По-перше, міркувала Лілія, обраний стиль — сам по собі досягнення. Пам’ятала, як з бідної молодості задивлялася на гарно вбраних жінок.
А, по-друге, комерційний розрахунок. Якась мимра у напівчоловічому костюмі як пішла на перемовини з бізнесовим клієнтом, так само й пішла зтудова. А Лілію Іванівну Крутую, побачивши один раз, ніхто в світі не забуде до скону.
Номер свого авта забуде, час побачення з коханкою. А Лілю — ніколи.
— А ви, Тетяно Іванівно, залишіться, маю справу.
Сьогодні у Лілії Іванівни день джинси. Але якої! Розшитої стразами, бісером, з ажурними віконцями, штучними квітами, драною пеленою.
До строю — джинсові чобітки на шпильці: ефект циркової ілюзії — подолане тяжіння! жінка метелик! злетімо над землею разом! Бо надтонкий каблучок майже непомітний порівняно з монументальною поставою над ним. Враження, що Лілія Крутая зависає у повітрі, не торкається підлоги.
— Чортьйогознає, чи личить мені таке? — обернулася вона до Кулик, коли залишилися наодинці. — Моя модельєрка каже, що треба йти в ногу з часом. Не подобається мені ця джинса…
Квіти наче нічого, а спідниця — кілком… Мо’ я знову потовстішала…
— Я на моді анітелень, — хотіла одбутися Кулик.