— Прізвище? — хрипко спитала Кулик.
— Найда Віталій Юрійович і Найда Ігор… — Стас зрежисував ефектну павзу.
— Та кажи вже!
— Та кажу вже: Найда Ігор Ігорович.
Раїска скептично здмухнула пилюгу, поворушила носаком клунки на підлозі.
— Який у цієї Горпини вантаж?
— А-а, розумію, Горпина по-нашому, це Агрипина по їхньому. Агрипина везла з собою достобіса валіз і клумаків.
— Мала взяти таксі…
— Плюєте в мою ніжну душу мистця… Колись ви казали, що в мене поріг навчабельності високий, а натомість вирішувальна здатність мізків — низька. Ви, Тетяно Іванівно, хоча й невисокої думки про мою кебету, проте не будете заперечувати, що елементарні слідчі дії мені до снаги.
Зараз мої хлопці опитують таксистів і «грачів».
Грипа, називаймо її так, з дітьми — трійця примітна, гадаю, знайдуть.
— Твої хлопці? Когось утаємничив у справу?
— Ляпас за ляпасом. І знову незаслужено. Я хіба не казав: позавчора я став вами, тобто обійняв омріяну мною вашу посаду, з чим себе палко вітаю. Своїх хлопців, як ви колись мене, я ганяю, мов солоних зайців. Наша з вами справа — цілком таємна, перед ознайомленням спалити. Вони гадають, що бігають з казьонної потреби. Хай м’язи нарощують.
— Вони звітували?
— Ні.
— Чому?
— Тому що бікоз, як кажуть наші англомовні друзі, — відмикнувся.
Кулик закурила.
— Слухай, Тетяно, маю до тебе ділову пропозицію. Бери мене агентом, не пошкодуєш, — Раїска, присьорбуючи каву з величезного кухля, наминала коржики.
Кулик не одразу второпала.
— Я жінка бита, закальонна, як сталь. Гадаю, ти — шпигунка. Як Штірліц. Тобі як резидентові іноземної розвідки положено вербувати агентів?
А я за добрі гроші продам усе. Окрім честі. Бо не можу продати дірку від бублика: честь забрав п’янюга Васька… Єслі хлопця звать Васілій, єму клічка нє нужна. Мене підгодуй — ціни не складеш. Я до свободи на «Арсеналі» працювала майстром, між іншим, начальником дільниці.