Тетяно Іванівно, ви де?
— Я думаю.
— А можна, поки ви подумаєте, я досплю?
Вранці й договоримо.
— Ти можеш визначити номер, з якого дзвонили?
— Льогко. Другий мій улюбленець Олександр Лукашенко…
— Знову твої закидони.
— Ні, Лукашенкові. Це він знову сказав фразу тижня: «Вось калі ми у Явропу гету ускочім…»
— Ста-а-асе, пилосмоч у голові, бодай переймом.
— Кривдно чути. Я вже зарадив вашому клопотові за допомогою свого електронного друга.
Значицця так, перший дзвінок був з телефону…
Записали? А другий, де ж ти наш другий…
Осьдечки. З… того самого телефону. Це — Москва, столиця нашої колишньої родіни, місто герой, порт п’яти морів.
— Ми вилітаємо першим рейсом до Москви.
Квартиру, з якої хтось казав Кулик «мамо», розшукали поблизу метра «Аеропорт». Кулик не була в Москві бозна звідколи. За союзної прокуратури наїжджала частенько. До метрополії — київські торти й першу полуницю, назад — чай «Бодрость», карамельки й журавлину в цукровій пудрі. А іноді й вуджені вугрі та інші рибні делікатеси.
— И чего звонить зря, нету там никого.
— Даруйте, в смысле извините, а где хозяева?
Сусідка поставила важкі торби на сходинку, потерла закляклі руки.
— Хозяйка приходит по вторникам, а жильцы съехали. Сегодня утром. Я сама видела.
Стас вихопився наперед.
— Давайте я вам сумки поднесу. Женщинам нельзя носить тяжести.
— Спасибо, сынок, таких обходительных сейчас редко встретишь.