— Кулик.
— Тетяно Іванівно, ви знаєте, котра година?
— Опів на четверту. Стасе, ти мене чуєш?
Стас виплутався з-під ковдри, намацав капці, пошвендяв до вбиральні, під акомпанемент води з унітазу вийшов звідти, повернувся до слухавки.
— Стасе, де ти подівся? — гукав телефон.
— Тут я.
— Коли тобі подзвонили про мене вперше?
— А-а, — позіхнув Стас, налив води, випив. — Десь два тижні тому?
— Хто?
— Жінка.
— Що питала?
— Вас.
— А ти?
— Кажу, тут не живете.
— А вона?
— Запитала, де?
— А ти? Я довго доїтиму по слову?!
— А що я? Я дав вашу нову квартиру, тобто мою стару. Ви ж самі про це просили.
— Якщо ти вмент мені всього не розповіси, я завтра здам тебе прокуратурі, нехай перевірять твої статки, що дають змогу гендлювати нерухомістю.
— Тетяно Іванівно, по-перше, не треба нас дурити, щоб ви та здали колегу! Ніколи й нізащо! Бо я розчаруюся в людстві. А по-друге, нема чого розказувати. Вона зателефонувала й сказала, що стара знайома і турбується. Я й дав ваш телефон. Зробив не так? — Стас засміявся.
— Що смішного?
— Даруйте, ваше житло ще можна вважати за нерухомість, а мою готельку так обізвати — це треба мати уяву. Тільки й того, що не рухається.