— Я нікому не розповідала, як сиділа в тюрмі, навіть чоловікові, — стишено сказала Зірка.
Кулик почекала.
— Мене там подивувала одна річ. Я майже нічого не відчувала. Ані страху, ані горя, ані відчаю. Наче дивилася на все те згори, як Будда з лотоса на Венері. Думаю, що саме ця душевна анестезія й порятувала. Я не злякалася навіть тоді, коли мене мали вбити. Сусідка в камері. У неї на волі померла дитина. І тюрмачка рецидивістка втратила розум. А тут я — за статтею про вбивство дітей… Смішно казати, але ще мене врятував Максимиліян, мій кіт. Заплющу очі, бачу, як муркоче, як електризується шубка під дотиком… Психотерапія.
Кулик підхопила.
— Щось справжнє про життя починаєш розшолопувати, коли опинишся по той бік… Чи можете ви мені вибачити? Адже це я вас посадила. Все так зійшлося… Про вашу анестезію я розумію. Таке відбувалося й зі мною. Лідка вбивця виношує мою дитину… А я не з’їхала з глузду. Організм не повірив у таке, відмовився реагувати адекватно, опустив якусь заслінку…
— Таню, я розумію, що словами не зарадиш.
Чомусь я певна: ваш син — живий. Я попрохала Джефа шукати й далі. Там моя подруга, вона теж зробить навіть неможливе. Даруйте, що втручаюся в особисте, але… Але вам треба піти на роботу.
Сидіти вдома й нидіти — злочин. Проти себе, проти вашої дитини.
— Мені навіть знайдено роботу, — посміхнулася Кулик. — Чисту, престижну, не кожного візьмуть. Консьєржкою. А що, добу через троє.
Може, й погоджуся…
— Дві секунди, дівчата, — загукав Командо від ватри. — Ви не нахромили шашликів, а в мене визрів тост. Налийте аперитиву…
— А хто в нас за кермом?
— Я Влада викличу. Тост такий: дорогі дівчата й хлопці. Себто ми з Шерифом. Ми багато чого пережили разом. І мало не втрапили в нову халепу. Але! Зараз дихається вільно. Вороги згинули. Вип’ємо за життя! За те, що ми — вкупі і любимо одне одного.
Шериф ухоркався, вмостився до Маріванни, поклавши важку довбешку старій на коліна.
Мружився на сонце, умлівав від тепла, що його струмувало вогнище, кайфував від аромоксамиту смаженого м’яса. Маріванна сухенькою, в старечому ластовинні, лапкою почухала його межи вухами.
— Зірочка колись запитала мене, — мовила, — що таке щастя? Я тоді відповіла: щастя — перерва між болями. А сьогодні скажу: щастя — це ріка, собака, що гасає берегом, сонце… Щастя — це хороші люди поруч і знепам’ять про поганих людей. Не смійтеся з старої. Пропоную продати всі наші квартири, купити один великий будинок за містом, де ми всі разом будемо жити. Однією родиною. Глядіти дітей, адже ви на одному не зупинитеся? Діждемо онуків. І цуценят. І кошенят… Я вас усіх дуже люблю. А Тетяна Іванівна приїздитиме до нас у гості. І коли ми знайдемо її синка, щасливішої родини у світі не буде.
Кулик мостилася на ліжку, не могла заснути, в голові товпився безлад. Відкоркувала валер’янку, глибоко вдихнула, ще раз. Стулила повіки.
Цього разу показували справжній голлівудський фільм жахів. Тетяна бігла, беззвучно роззявляючи рота, згори падали люди, хтось махав білою хусткою, вогонь, дим… Спецефекти. Збудив телефон.
— Мама, — сказала тонюсінько слухавка. — Де мама? — і заплакала.
Опів на четверту. Натицяла Стаса.
— Стасе, терміново треба поговорити.
— Хто це?