— Геллоу. Йєс, оф коз. Це вас.
— Божечко, я ж англійською не вмію, хто це?
— З посольства. Вони говоритимуть общєпонятною.
— Слухаю, — тремтячим голосом ледь спромоглася Маріванна. — Так, це я. А це ви? Так, одержала. Так, прочитала. Так, мені Зірка переклала. Подруга моя. Так, розумію, — вона обережненько поклала слухавку, втерла сльозу. — Кажуть, подорож їхнім коштом, знають мої проблеми з пересуванням і все владнають, з візами проблем не буде. Слухай, Зірко, хіба таке буває?
— Вже є.
— Склади хутенько листа у відповідь, подякуй до ладу, скажи, мовляв, слабую, але подумки з вами, і таке інше. — І не просіть. Королева образиться на все життя. Доведеться летіти. Візьмемо в театрі напрокат українські строї. Вечірнє вбрання все ’дно не встигнемо. Відвеземо до аеропорту, зустрінемо назад. А ви, може, й країні чимось допоможете… з міжнародної арени.
Маріванна пильно подивилася на Зірку, чи не кпинить, бува?
— Як гадаєш, чого треба просити?
— Щось одне. Аби не думали, що ми тут геть неспроможні.
— Може, пенсії хай додадуть, щоб пенсіонери не порпалися на смітниках?
— А хіба вам платить англійська королева?
— Я не в маразмі. Може, Єлизавета побалакає з нашим, натякне, що на таку пенсію навіть Шериф не проживе. Якому не треба за житло платити і лахи купувати… Ой, а як Шериф без мене?
— Кілька день переживе, ви ж не еміґруєте? На постійне місце проживання.
— Без нього?!
Зірка змінила позивні свого мобільника. Замість «Титаніка» імітувався звук паротяга, що під’їжджає до станції. Зачувши з Зірчиної торебки потужно загрозливе ч-ч-чух ш-ш-шух, ч-ч-чух ш-ш-шух, ч-ч-чух ш-ш-шух, ду-ду-у-у-у, зденервовані западали в ступор, з жахом позирали на симпатичне Зірчине обличчя, очікуючи, мабуть, що після таких сигналів його поведе, як кіно комп’ютерну анімацію, скосоротить, спотворить, і через миловиду личину проступить інфернальна сутність упиря монстра. «Ч-ч-чух ш-ш-шух, ч-ч-чух ш-ш-шух, ч-ч-чух ш-ш-шух, ду-ду-у-у-у», — просигналив уже вкотре паротяг.
Маріванна перехрестилася.
— Еласю! — зраділа Зірка, — я у Маріванни, передзвони сюди, — і продиктувала номер.
— Професорка?
— Так, з Америки.
— Як вона?
— Ось дізнаємося.
— Тільки не підганяй мене, — попередила Ганська, — всі, кому звідси телефоную, лічать мої гроші, я вже від цього відвикла, погомонімо спокійно, я за вами скучила.