— Не сподівалися побачитися? Я теж.
— Ви тут працюєте?
— Це вони працюють, — Вареник кивнув на ряди. — А я тут междумент здійснюю.
— В сенсі — менеджмент?
— Приходь, Тетяно, до мене на службу, слова виправляти. Ти, чував, з хліба на воду перебиваєсся? Повна житейська кастратофа? Я зла не пам’ятаю. Та й з мене тобі — пузир. Якби не вигнали з твоєї подачі, досі б у прокуратурі штани полірував. А зараз у мене іміжд. Я тут до аеліти входжу. Скоро два ринки кришувати буду. Називається — кар’єрне зростання. А штани з лампасами… Я на своєму базарі захочу — бурку з папахою і конем на додачу візьму. А ти кажеш — не междумент. Воно хоч і между, а все ж таки — мент. Розуміти треба.
— Не пригадую, щоби ми з вами на брудершафт пили.
— Думаєш, я не знав, що ви мене поза очі Вареником називали? Заслужені, блін, юристи.
Красні, блін, дипломи. А життя, воно розумніше.
Воно знає, кого куди пристроїти. В якому полусадіку яку квітку посадовити. Ти, Тетяно, не соромся, приходь. Я тебе прибиральницею завсігда візьму. На півставки.
Вареник випнув черево й у супроводі двох бодіґардів посунув базаром.
Раїса сплюнула йому навздогінці.
— Які люди у тебе в знайомцях, Тетяно. Не кожний так запросто з директором ринку.
— А як його у вас називають?
— Памперсом. Все в себе смокче, як памперс.
Ех, Тетяно, мені б часу вільного хоч трохи. Я б такий роман написала про нашу жисть. Сміх у сльозах. «Острий хандроз» називатиметься. Така хвороба є, хребта. Тут — у кожної першої. Від торбів, від життя. Єдєт грєка чєрєз рєку, відіт грєка в рєкє рак. Оглянувсь навколо грєка — мало ліц, а много — сама понімаєш чого.
Джефрі сповістив: знайшов Лідію Олійник.
— Зірко, це було нелегко. Не знаю, ким тобі доводиться ця жінка. Але в мене сумні новини. І оповів. Лиха година занесла Лідку в район веж близнят Всесвітнього торговельного центру якраз епохального одинадцятого вересня. Розгрібаючи руїни, рятувальники натрапили на рештки сумки з рештками документів поряд з рештками жінки. Експертиза дійшла, що то був паспорт Олійник Лідії з тимчасовою візою. Пошук у лікарнях та реабілітаційних центрах нічого не дав. Жінки з таким іменем не було у списках урятованих.
Вочевидь, руїна символу американської всесвітньої моці зробилася останнім притулком тієї, хто від баби втік, хто від діда втік… Божа кара.
Сам Джефрі дивом уникнув лихої долі. Мав одинадцятого ставати до праці в конторі у престижній близнючці. Що ото ліворуч, таран на яку побачив цілий світ. Занудно пунктуальний Джеф уперше і в’єдине в житті запізнювався, бо втрапив ув авто запор. Кленув усіх богів і чортів, постерігаючи, як стрілка годинника байдуже наближається до миті, від якої вже мав бути в офісі. Перед очима Джефа до другої вежі наблизився іграшковий сріблястий літачок, виразний на синьому небі, проштрикнув її.
Джефрі Колінз бачив, як вистрибували з горішніх вікон люди, як хтось панічно махав білою хусткою з вікна. Уявив серед них себе: як летить зі сто першого поверху… Навіть помацав руки ноги. Хто вигадав вуличні закрепи?! Агов, там, на небі, скажіть тому, хто вигадав шляхові чопи, що він хороший хлопець. Супер!
Зірка схопилася за слухавку. Командо обізвався одразу.
— Боже, ми вільні! Цей жах закінчився! Лідка вже ніколи… нікого. Телефонував Джеф, Лідка загинула одинадцятого вересня..