Усе скінчилося, не розпочавшись.
Зірка врешті видзвонила Джефрі Колінза, свого екс-бойфренда, колишнього радника американської амбасади в Україні. Слухавку взяла Сара.
— Це Сара Колінз. А ви хто?
— Я рада тебе почути, Саро.
— Міс Симчич! Тато, це міс Симчич! Я знову хочу до вас. Ви обіцяли повести мене до свого перукаря, пам’ятаєте? Як там наші? Всім передавайте вітання… Ну, татку, я ще не все сказала.
— Це справді ти? Не вірю вухам…
Зірка кинула оком на Командо. Вдає, що не прислухається. Але напружився, зачувши англійської. Зірка ввімкнула на апараті голос. Тепер Командо чув їхню розмову.
— Даруй, Джефе, ти ще не забув української?
— Зірко, я так хвилююся… Я думав… Ти мене зовсім забула… і Сару… Я вже забуваю мову. Сара тут перша учениця, у вас гарне викладання.
— Джефе, я з проханням.
— Для тебе… Ти ж знаєш.
— Запиши прізвище: Олійник Лідія. Я тобі електронною поштою вишлю все, що відомо про цю жінку. Дуже прошу, дізнайся, що з нею сталося в Америці. Але я не хочу, аби нею зацікавилася поліція. Це суто приватна справа. І термі нова. Зробиш?
— Важко. Стій, маю вихід на імміґраційну службу… Щось придумаю. Зірко…
— Слухаю.
— Ти… одна?
— Ні. І я щаслива.
Слухавку вихопила Сара.
— Міс Симчич, я вас люблю. — І я тебе, Саро.
Кулик уселялася в панельку готельок. Уже змучилася витягати клумаки з ліфта. У довгий коридор з обідраним лінолеумом на підлозі й санчатами та ночвами, почепленими біля дверей, вигулькнуло кілька сусідів.
До Кулик рішуче підійшла жіночка в бігудях під газовою косинкою. Мовчки схопила вузол з білизною, потягла до колишньої Стасової кімнати. Кулик захекано потупцяла за нею. Так мовчки перенесли всі ящики й коробки. Втомлено плюхнулися на Стасів диван.
— Раїска, — тицьнула руку човником жінка.
— Кулик.