— Гришка мене заміж кликав. Вірші читав. Але ж бридкий… Беззубий, товстий… І ховається від усіх, боїться. А я при ньому ким буду? Радисткою Кет? Ось пішла до крематорію. Щастя шукати.
Невтішні вдівці іноді такі гарненькі трапляються.
Може, знайду когось для життя…
— То ти не знаєш, звідки Живолупа виглядати?
— Чому? Він телефончик таємний залишив.
Мо’ передумаю. Ви точно не з міліції?
— Сто відсотків!
— Бо…
— Я сказав — могила. Урна. Ти мені допоможеш. Набери номер і признач йому зустріч через годину. Тіпа, запрошуєш на Новий рік. Які вірші читав?
— Про любов.
— Призначай біля пам’ятника Проні Прокопівні й Голохвастову. На тему. Барвінку рвати поїду я.
— А вранці мені кірдик?
— Зі мною — ні. Тримаю охоронну аґенцію, хай тільки хтось хоч дмухне у твій бік.
Наталя взяла трубку, кивнула на обручку.
— Шкода, що не вдівець.
Командо тричі сплюнув.
Темний джип радо рвонув від цього похмурого місця, скотився під гірку, пірнув у живу міську метушню. Командо тицьнув музику. Заспівала Елла Ганська. Ет, нам щось жвавішого, кров розі гнати. Ось — саме те. «Піккардійська терція».
Ушкварте, хлопці, гей-га, уха-ха, життя триває!
Біля пам’ятника безсмертним «Зайцям» тупцяла темна постать. Квіточки тримає. Од вітру ховає. Джип зупинився, дверцята прочинилися.
Чоловік уліз усередину. Авто стоїть на місці.
Чутно лише музику з салону. Згодом дверцята випустили чоловіка з квітами. Джип, хвицьнувши колесами крижану м’ячку, від’їхав. Власник букета сплюнув, устромив його вобіруч бронзовій Проні, вихопив із кишені мобільника, брязнув ним об землю. Ще й закаблуком потовк.
А вулицями весело шугало передноворіччя.