— Він і є хлопчик,— сказав Крістофер Робін.
— То чому ж ти називаєш його Вінні?
— Я не називаю.
— Невже?
— Авжеж. Він не Вінні, він Вінні-Пух. Розумієш?
— Еге, тепер розумію,— швиденько погодився я.
Іноді, коли Вінні-Пух прибумкає з Крістофером Робіном донизу, він любить у щось погратися, але ще більше він любить посидіти тихенько біля вогню й послухати казку. От і цього вечора...
— А як із казочкою? — спитав Крістофер Робін.
— Що з казочкою? — спитав я.
— Ну, ти міг би розповісти Вінні-Пухові казочку? Йому дуже хочеться!
— Може, й міг би,— сказав я.— Тільки якої ж йому хочеться і про що?
— Гарної і про нього. Він же, знаєш, таке ведмежа!
— Та знаю, знаю!
— То розкажи, татусю, будь ласка, — попросив Крістофер Робін.
— Гаразд, спробую.
— І я спробував...
Колись, давно-давно,— здається, минулої п'ятниці — у Лісі жив собі самотній Вінні-Пух.
— Мабуть, йому, однісінькому, там було дуже страшно? — спитав Крістофер Робін.
— Ніскілечки! — буркнув хтось баском.
Одного разу Вінні Пух пішов на прогулянку й забрів на галявину, що була посеред самого Лісу. А посеред самої галявини ріс височенний дуб, а з-посеред самого дуба долинало голосне дзижчання: жжжжжжж!
Вінні-Пух сів під дубом на траву, обхопив голову лапами і став думати-гадати.
Спершу він подумав так: