— Скільки? — Командо поспитав молодиків у шкірянках і чорних шапочках-чеченках.
— Грошей вистачило на чотири системи, — доповів здоровань.
— Скажи у конторі, хай ще на одну знімуть з резервного фонду.
Біля токсикологічного відділення вивантажили з авта ящики й коробки. У дверях Командо зіткнувся з жінкою. Вона поступилася дорогою.
— Стійте, це ж вашого хлопця хотіли переводити в іншу лікарню? — Командо затримав жінку. — Ось тест-системи.
Жінка ковзнула невидюще.
— Вже не треба… Назарко помер. І пішла.
— Дожени. Завези додому, що потрібно, зроби. Будь на зв’язку, — Командо забрав у здорованя коробки.
«Жозі» в сутінках розтинала час і простір, висвічувала сірий шлях фарами.
— Ми знайшли відповідь за півдня, а вони не знайшли й за два тижні? — Зірка гальмонула перед зайцем.
— Після закриття найпотужнішої в Україні радіологічної лабораторії мене нічого не здивує, — Ганська, маленька, волоока нагадувала в непевному світлі ліхтарів ельфа. — Правду знаходять, кому потрібна. А не хто її шукає від дев’ятої до шостої, на зарплатні. Якої ще й не платять.
Ганська встромила касету.
— Послухай, я зробила професійний запис, у студії. Чи зберігаються лікувальні властивості голосу в запису?
Зайнятися б… Грошей ніц. Ще за концерт не розрахувалася.
— В Америці все знайдеться.
— Мама плаче, не хоче їхати. Валерій… розмова окрема.
— Життя одне, і шанс — один. Ми не такі й молоденькі.
— Ти ж не погодилася стати американкою, — глянули очі, яким затісно було на вузькому личку.
— Мене хотіли залишити додатком до чоловіка. Не хочу їсти з рук. Я гонорова, як цуцик твого щезника…
— Кого?
— Твій токсиколог схожий на гайовика-щезника, у тебе з ним що?
— У мене з ним нічого, ми друзі з інституту, — сказала Ганська. — Як я поїду? Шматувати серце.