— Не зрозуміла.
— Швидко побігла. Я таких люблю.
— Для довгого розгону життя закоротке. Не цілиться треба, а стріляти навскидку.
— Не промахнешься?
— Слово знаю.
— Мені скажеш?
— У мене око — рентген. Якщо на твоєму знімку не буде чорних плям — скажу.
— Лякаєш?
— Кокетую.
— Треба йти, — Командо знехотя одхилився, — Зірка чекає. До зустрічі?
Командо з Зіркою їхали мовчки аж до магістралі.
— Що ви робите сьогодні ввечері? — поорушив тишу Командо.
— Йду до американської амбасади, у них прийняття.
З’ясую про ліки. — І тільки?
— Не тільки. У мене душі не вистачає на все горе світу.
Моїй душі треба дати як не спокій, то перепочинок.
«Бракувало дорікань. Незалежна людина схожа не незаселений острів в океані — кожне лізе з капцями, оселитися і командувати. Експансія і ескалація — як у Макса.
Спершу з миски їсти не схотів, давай з руки, на килимку спати не став, забагав постелі, а потім на шию виліз і вмостився».
— Не пирхайте, — відповів на те Командо.
— Я мовчу.
— Ні, пирхаєте.
— Ні, мовчу.