На ганок вийшов червонопикий Олійник, намацав по кишенях сірники, прикусив «приму», задимів.
— Гарно тут у вас, мамашо, — спілкувався з бабцею, — Розділимося, я собі двері прорубаю. І парканчика зроблю. Я й штахетничок назирив. Будемо сусідами.
— Так і чоловік мій, Яків Степанович, хотів зробити.
Тільки парканчик думав поставити отут, бачиш, вже й ямки був викопав. На іншу вулицю собі вихід робив… Похвалявсяпохвалявся, та й домостився. Царствіє йому небесне. А справний був. Не пішло йому на користь моє добро, не пішло.
— «То, что отци не достроілі, ми достроїм», — проспівав Олійник. — Для престижу.
У залі Командо притискав до себе Лідку.
— Нехай піде. Хоч і бувший, а все ж таки чоловік.
Він намацав міцні груди. Лідія притулилася до нього, потягнулася до вуст.
— Ще не оженився, а на свіжака тягне, — розпашіла Лідка обхопила його за шию. -Так що ти тут забув, не розкажеш?
— Кучеряво живеш, Лідія Батьківно. Я навіть засумнівався, чи не помилився бува, обравши Зірку. Таких жінок, як ти, зараз вже не продукують. І хазяйновита, і все при тобі. Навіть з походом. Не силікон, часом?
— Дєвушку нєпрєклонного віку образити може кожний.
— А це що? Идеш в ногу з прогресом. Я такого ще не бачив, — Командо взяв з полиці мобільника.
— А ти добре роздивися, — гордо сказала Лідка, — там камера. Знімати можна. Тільки нікому не кажи, вкрадуть. У нас народ заздрісний.
— Я теж такий хочу. Де взяла?
— Там вже немає.
— Для мене знайдеться, як мені щось сподобається, гори зрівняю, а добуду.
— Що у тебе з Зіркою? Тільки чесно.
— Друзі навік, любов до гроба.
— Жартуєш? Це добре. А мобілу я купила в магазині "Хай фай" на Садовій. Якщо розібрали, приходь до мене, дам погратися. Тебе як звуть?
— Підлеглі кажуть: товариш командир.
— Ну, це ми ще побачимо, хто кому з нас командуватиме.
— У вуха не задуває?