— Лідко, Васька йде, майно ділити, — знадвору загукала мати.
Лідія вийшла, повернулася з червонопиким дядьком у куртці з шкірзамінника і мохеровій кепці.
Командо підсунув табурета.
Гість закляк на порозі, кашлянув, привітався і прогудів:
— Лідіє, побалакать треба.
— Холодного пива шваркнув? — співчутливо показав на горло Командо.
— Ага. От присовітували кепона надіть — голову зігріває.
— Сідай, бо я вже сам з дамами ухоркався.
— Олійник Василь, Лідчин колишній чоловік, — гість простягнув долоню, скинув мохерівку, втер лоба, взяв гранчачка. — Мо’, горілка поможе. Маю гарний тост.
Вип’ємо за мою половину сімейного добра, обмиємо, я б сказав, мою половину від моєї колишньої половини, — сам налив і випив.
— Твого, Васюню, у нас нічого немає, — перехрестилася баба Надя.
— О, а я оце бідкаюсь, чому матюків не гнуть, куди поділася наша бабця богомільна, — екс-зять енергійно закусював. — Як подивитись, може, й немає мого добра тут, а може й є.
Лідія підсумувала:
— Оце бачив? — зробила непристойний жест рукою.\ — Піду подимлю, — підвівся Командо.
Командо пройшов парадним коридором, зазирнув до парадної зали. Уважно дослідив серванти, заставлені кришталем і сервізами. З кухні долинали звуки родинного скандалу. Командо висунув один ящик, другий, зазирнув.
Підняв погляд. На скляній поличці, в оточенні скляних лебедів, лежав мобільний телефон. Червоний, маленький.
Командо простягнів руку, але з коридора почулися кроки.
Зазирнула розпашіла Лідка.
— А я думаю, чи не рятувати дорогого гостя. Чи не мотузку проковтнув, що сидить у туалеті так довго…
— Т-с-с, — Командо сіпнув Лідію до зали.
Коридором протупотіли чоловічі кроки. Командо глянув за вікно.
Пригрівало сонечко, порпалися кури, рохкали свині.