— Рукомийник у дворі, — гукнула навздогін Лідія, — туалет за сараєм.
— Знайдемо, все знайдемо.
Оглянув веранду. Під килимком не знайшов слідів льоху.
Зазирнув за порожні пляшки на підлозі. У дворі поторохкав рукомийником. Проігнорував почеплений рушник, втер руки хусточкою, повернувся.
Забрав у Зірки ножа, тоненько накраяв ковбасу, сир, художньо розклав на тарелі, вимив зелень, обтрусив, обрізав стебла, кинув поряд, начикрижив довгастими кружальцями парникові огірки.
— Сувора у тебе, Зіронько, подруга. Ач, отак через п’ятдесят років зберемося на золоте наше весілля, повсідаємося, почаркуємося та й скажемо: а пам’ятаєш, як нас уперше зустріла подруга Ліда? — широким жестом припросив до столу.
— Видать, у цирку ставки нічогенькі — так жерти, ковбаса по сорок гривень, — Лідія виставила чарки, кинула на стіл виделки.
— Дві секунди! У нашому цирку такий мужчина, як я — цінується.
— Поталанило тобі, я бачу, подруго.
— Гострий язичок, — зауважив Командо, — але третій мій постулат каже: сердита жінка кращає, як горілка від перцю.
Ну, дівки, будьмо. Як у вас кажуть, Зіронько, абись ми жили і купи ся тримали.
Випили. Лідія — ні краплі.
— У нас так не заведено, — Командо підсунув Лідії чарку.
— А в нас отакечки, — зупинила його Лідія, — я пігулі п’ю, від ревматизму.
— Наше третє кредо…
— Третє вже було, — докинула Зірка.
— Тоді четверте: ніколи нікого не силуй… Ми у Травіати в лікарні були, — Командо нахромив виделкою шматочок огірка. — Хотіли з нею погомоніти… — І що? — Лідія раптом узяла чарку, випила, хекнула.
— Лікарі не дозволили.
— Я ось що думаю, Зірко, нам треба її на поруки взяти, — сказала Лідія. — У коридорах сплять, по троє на двох ліжках, жах… Вона ж не буйна.
У дворі завалував пес.
— От нюх, пляшка на стіл — вона у двері, — Лідія забачила матір, яка дріботіла доріжкою.
Пес не вгавав.