— Свідків немає, — ледь чутно мовив Командо і ступив до лікаря, — зрозумів?
Лікар зиркнув на двері. Там Зірка. Видобула з кишені джинсів маленький блискучий пістолет, як у дешевому кіні, кинула Командо, той підхопив. Лікар роззявив рота та не спромігся на слово.
— Хлопець залишиться тут, і ти, саме ти зробиш усе, аби врятувати його. Це твій шанс.
— Я… не можу.
— Я казатиму, а ти тільки кивни, чи правда. Начальство попередило про нерозголошення отруєння ліцеїстів? Так. Ви хочете дітей звідси розвезти по районних лікарнях, аби вмирали нарізно? Так. Знаєте, що це не харчове отруєння, але мовчите…
— Ви лікар?
— Ні. Але ліки можу прописати. Радикальні.
Лікар зітхнув.
— Не харчове. А більше нічого не знаємо. Дослідницької бази немає. Треба залучити закордонні клініки, купити тестсистеми.
— Він скаржився на шлунок… Назар каже, що забігав у ліцей до Бориса Кузьменка, кликав на футбол. І… поїв разом з ними. У нього… такі самі симптоми, як… у дівчаток… А тут мене не хочуть вислухати, — мати Назара схлипнула.
— Хлопець залишається тут. Розповіси все по тестсистемах завтра… ні, зараз. Начальству передай, якщо розселять хворих дітей по районках, де й зеленки немає, назавтра будете телезірками, за інтерв’ю з вами перегризуться всі газети. А тепер кажи, що треба, аби цей хлопець… і всі дожили до закордонних тест-систем?
Лікар видихнув.
— Якщо зможете дістати оце, — він черконув на папірці, — дорого, але ефективно за будь-якого отруєння.
— Дайте мені, — Зірка взяла папірця, — я дістану.
Лікар вийшов. Зірка й Командо мовчки через довгі лікарняні коридори вислизнули в кавову темінь, що вже розчинялася на обрії молоком світанку.
На вулиці Командо повернув пістолет.
— Не певен, що ваш театральний жест…
— Газовий і не заряджений. Батько наказав — як без нас житимеш, стій за себе до останнього, на споді лежатимеш, а в роті подряпай.
— Це він каслики робить?
— Накаслики.
— От ми й бойові побратими. Поїдемо до вас чи до мене?
Зірка у светрі і джинсах, без прикрас, скидалася на хлопця.