— Поїсти чогось маєш? Бо геть охляв.
— А де твої?
— На дачі.
— Ходи на кухню. Скинь мешти, у мене чисто.
Зірка закрутила мокру голову рушником, випустила з ванни воду, з жалем дивилася, як осідає і потроху зникає у вирі отвору зеленкувата пахуча хвойна піна. З кухні почувся грюкіт.
— Ти живий? — крикнула Зірка.
— З’ясовую.
Повагалася, чи одягатися, передумала. Нагодую цього і — в бамбетіль, згадалося татове слівце, що означало широке ліжко.
Олег гукнув з кухні.
— Я і на тебе зготував. Фірмову страву. Називається «Акин Джамбул Джабаєв, або ж Декада української культури в Москві». Що в тебе побачив, про те й заспівав на пательні.
Мій внесок, — Олег показав велетенського солоного огірка.
— Отакецький огірчище.
— Я тебе й так нагодую.
— А ти?
— Я не хочу.
— Мусиш. Ти вже тінь. Невже комусь подобаєшся?
Зірка нахромила золотавий шматочок з апетитної гірки, спорудженої Олегом на тарелі.
— Смачно. А що тут?
— Все, що в твоєму холодильнику. Слова мої, музика народна. Я увімкну ящик, ге?
Батьки Олега і Зірки приятелювали, хоча Орко Симчич був запеклим пацифістом, а Василь Ткач не менш запеклим офіцером. Вони зазнайомилися на якійсь вечірці у військовому училищі, де працювала Зірчина мама, а згодом і тато — креслярем.
Орест перемальовував таємні електросхеми на величезні клейончасті рулони з дерев’яними штапиками, а Клава перетягала тих рулонів з аудиторії до аудиторії тонни, аж стався сколіоз.
Маленький телевізор на холодильнику заговорив.