— Диви-но, — сказав Лікар.
— Одне мені зрозуміло, — проказав широкоплечий. — Навряд чи вони направили б до нас таку грубу роботу. Адже їм відомо, що серед нас є лікарі.
Запало тривале мовчання. Максим терпляче ждав. «А я б повірив? — думав він. — Я б, напевне, повірив. Але я, взагалі, здається, занадто легковірний для цього світу. Хоча вже не такий легковірний, як колись. Наприклад, мені не подобається Мемо. Він чогось постійно боїться. Сидить з кулеметом серед своїх і чогось боїться. Дивно. Втім, він, мабуть, боїться мене. Мабуть, він боїться, що я відберу у нього кулемет і знову вивихну йому пальці. Що ж, можливо, він має рацію. Я більше не дозволю в себе стріляти. Це занадто бридко, коли в тебе стріляють…» Він згадав крижану ніч у кар’єрі, мертве мерехтливе небо, холодну липучу калюжу, в якій він лежав. «Ні, досить. З мене досить… Тепер краще я буду стріляти…»
— Я йому вірю, — сказала раптом Орді. — У нього кінці з кінцями не сходяться, але це просто через те, що він — дивна людина. Таку історію неможливо вигадати, це було б занадто безглуздо. Якби я йому не вірила, я б, почувши таку історію, негайно його застрелила. Він же навалює нісенітницю на нісенітницю. Можливо, він божевільний. Це можливо… Але не провокатор… Я за нього, — додала вона після короткого мовчання.
— Гаразд, Птахо, — сказав широкоплечий. — Помовч поки що… Ви проходили комісію у Департаменті громадського здоров’я? — спитав він Максима.
— Так.
— Вас визнали придатним?
— Звісно.
— Без обмежень?
— У картці було написано просто: «Придатний».
— Що ви думаєте про Бойовий Леґіон?
— Тепер я думаю, що це безмозка зброя у чиїхось руках. Швидше всього, в руках цих горезвісних Вогненосних Творців. Але я ще багато чого не розумію.
— А що ви думаєте про Вогненосних Творців?
— Я думаю, що це верхівка військової диктатури. У засобах вони неперебірливі, але які у них цілі… — Максим похитав головою.
— Що ви думаєте про виродків?
— Думаю, що термін невдалий. Думаю, що ви — змовники. Цілі ваші також уявляю доволі невиразно. Одначе мені сподобалися люди, яких я бачив сам. Усі вони видалися мені чесними і, як би це сказати… свідомими своїх дій.
— Так, — сказав широкоплечий. — У вас бувають болі?
— У голові? Ні, не буває.
— Навіщо про це запитувати? — сказав Лісник. — Якби були, він би тут не сидів.
— От я й хочу зрозуміти, навіщо він тут сидить, — сказав широкоплечий. — Навіщо ви прийшли до нас? Ви хочете взяти участь у нашій боротьбі?
Максим похитав головою.
— Я б так не сказав. Це була б неправда. Я хочу розібратися. Зараз я швидше з вами, ніж з ними, але і про вас я знаю дуже мало.