— Ти йдеш? — спитав Мак.
Гай знову похитав головою. Він дивився на пістолет у руці пана ротмістра, і думав тільки про одне, і знав тільки одне: Мака зараз уб’ють. І він не розумів, що потрібно чинити.
— Гаразд, — сказав Мак. — Я тебе знайду. Я про все дізнаюсь і знайду тебе. Тобі тут не місце… Поцілуй Раду.
Він повернувся і рушив, так само легко ступаючи по кам’яних кришках босими ногами, як і в чоботах, а Гай, тіпаючись мов у лихоманці, німо дивився на його широку трикутну спину і чекав пострілу і чорної дірки під лівою лопаткою.
— Кандидате Сим, — сказав пан ротмістр, не підвищуючи голосу. — Наказую повернутися. Буду стріляти.
Мак зупинився і знову обернувся до нього.
— Стріляти? — сказав він. — У мене? За що? Втім, це не має значення… Дайте сюди пістолет.
Пан ротмістр, тримаючи пістолет біля стегна, навів дуло на Мака.
— Я рахую до трьох, — сказав він. — Сідай у машину, кандидате. Раз!
— Ану, дайте сюди пістолет, — сказав Мак, простягаючи руку і прямуючи до пана ротмістра.
— Два! — сказав пан ротмістр.
— Не треба! — крикнув Гай.
Пан ротмістр вистрілив. Мак був уже близько. Гай бачив, як куля влучила йому в плече і як він сахнувся, ніби налетів на перепону.
— Дурень! — сказав Мак. — Дайте сюди зброю, злобливий дурню!
Він не зупинився, він і далі йшов на пана ротмістра, простягнув руку за зброєю, і з дірки у плечі зненацька цівкою вихлюпнула кров. А пан ротмістр з дивним, скрипучим звуком позадкував і дуже швидко вистрілив тричі підряд просто у широкі коричневі груди. Мака відкинуло, він упав на спину, миттю підхопився, знову впав, трохи піднявся, і пан ротмістр, присівши від напруження, випустив у нього ще три кулі. Мак перевалився на живіт і застиг.
У Гая все попливло перед очима, і він опустився на підніжок машини. Ноги його не тримали. У вухах його усе ще лунав огидний густий хрускіт, з яким кулі впиналися у тіло цієї дивної і безмежно любої людини. Відтак він отямився, проте ще якийсь час сидів, не ризикуючи звестися на ноги.
Коричневе тіло Мака лежало поміж біло-рожевого каміння і саме було нерухоме, як камінь. Пан ротмістр стояв на попередньому місці і, тримаючи пістолет напоготові, курив, жадібно затягуючись. На Гая він не дивився. Потім він докурив до краю, до самих губів, обпікся, відкинув недокурок і зробив два кроки у бік забитого. Але вже другий крок був дуже короткий. Пан ротмістр Чачу так і не відважився підійти впритул. Він зробив контрольний постріл з десяти кроків, але схибив. Гай бачив, як кам’яний порох приснув поруч із головою Мака.
— Масаракш, — просичав пан ротмістр і заходився засовувати пістолет у кобуру.
Він засовував довго, ніяк не міг застебнути кобуру, а потім підійшов до Гая, узяв його скаліченою рукою за мундир на грудях, рвучко підняв і, шумно дихаючи в обличчя, проказав, розтягуючи слова, наче п’яний:
— Гаразд. Ти залишаєшся капралом. Але в Леґіоні тобі робити нічого… Напишеш рапорт про переведення в армію. Залазь у машину.
Супроводжуючий неголосно сказав: «Чекайте тут», — і пішов — сховався поміж кущів та за деревами. Максим сів на пеньок посередині галявинки, засунув руки глибоко в кишені брезентових штанів і став чекати. Ліс був старий, занедбаний, підлісок душив його, від старезних зморшкуватих стовбурів тхнуло спорохнявілою гнилизною. Було сиро. Максим щулився, він відчував нудоту, хотілося посидіти на осонні, погріти плече.
У кущах неподалік хтось був, але Максим не звертав уваги — за ним стежили від самого селища, і він нічого не мав проти. Дивно було б, якби вони повірили йому відразу.