Потому за спиною Панді розчинилися двері. Панді вмить зробив два кроки вперед, крок вправо і поворот наліво. Максим також шарпнувся було, але втямив, що він не заступає дороги і його це не стосується, а тому просто щосили вирячив очі. Усе-таки було в цій дорослій грі щось заразливе, незважаючи на примітивність її та очевидну недоречність у зв’язку з бідуванням населеного острова.
— Струнко! — гаркнув Панді.
Ротмістр підвівся, загасив сигарету у попільничці і легким клацанням підборів привітав бригадира, якогось незнайомця у цивільному і бригадного ад’ютанта з товстою текою під пахвою, котрі прямували до столу. Бригадир всівся за стіл посередині, обличчя у нього було кисле, невдоволене; він застромив палець під гаптований комір, відтягнув його і покрутив головою. Цивільний миршавенький маленький чоловічок, кепсько поголений, з млявим жовтуватим личком, нечутно пересуваючись, сів поруч.
Бригадний ад’ютант, не сідаючи, розкрив теку і заходився гортати папери, передаючи деякі бригадирові.
Панді простояв трохи мовби у нерішучості, потім такими ж чіткими пересуваннями повернувся на місце. За столом неголосно розмовляли. «Ти будеш сьогодні у зібранні, Чачу?» — запитав бригадир. «У мене справи», — озвався ротмістр, закурюючи нову сигарету. «Даремно. Сьогодні там диспут». — «Пізно спохопилися. Я вже висловився з цього приводу». — «Не найкращим чином, — м’яко зауважив ротмістрові цивільний. — Крім того, змінюються обставини— змінюються думки». — «У нас у Леґіоні це не так», — сухо сказав ротмістр. «Справді, панове, — вередливим голосом проказав бригадир. — Давайте усе-таки зустрінемося сьогодні у зібранні…» — «Я чув, свіжі озерні гриби привезли», — не припиняючи порпання у паперах, повідомив ад’ютант. «У власному соку, ротмістре! Ну?» — підтримав його цивільний. «Ні, панове, — сказав ротмістр. — У мене одна думка, і я вже висловив її. А що стосується озерних грибів…» Він додав іще щось незрозуміле, вся компанія розреготалася, а ротмістр Чачу із вдоволеним виглядом відкинувся на бильце стільця. Потім ад’ютант облишив порпатися у паперах, нахилився до бригадира і щось шепнув йому. Бригадир покивав.
Ад’ютант сів і вимовив, звертаючись начебто до залізного сидіння:
— Ноле Ренаду.
Панді штовхнув двері, висунувся і голосно повторив у коридор:
— Ноле Ренаду!
У коридорі почувся рух, і до кімнати зайшов літній, гарно вдягнутий, одначе якийсь пом’ятий і розпатланий чоловік. Ноги у нього трохи запліталися. Панді взяв його за лікоть і посадив на сидіння. Хряпнули, зачиняючись, двері. Чолов’яга голосно відкашлявся, вперся руками в коліна і гордо звів голову.
— Та-ак… — протягнув бригадир, роздивляючись папери, і раптом заджеркотів скоромовкою: — Ноле Ренаду, п’ятдесят шість років, домовласник, член магістратури… Та-ак… Член клубу «Ветеран»… (Цивільний позіхнув, затуляючи рота рукою, витягнув з кишені барвистий журнал, поклав собі на коліна і заходився гортати.) Затриманий тоді-то там-то… під час обшуку вилучено… та-ак… Що ви робили в будинку номер вісім на вулиці Сурмачів?
— Я власник цього будинку, — з гідністю сказав Ренаду. — Я радився зі своїм управителем.
— Документи перевірено? — звернувся бригадир до ад’ютанта.
— Так точно. Все гаразд.
— Та-ак, — сказав бригадир. — Скажіть, пане Ренаду, вам знайомий хто-небудь із заарештованих?
— Ні, — сказав Ренаду. Він енергійно похитав головою. — Яким чином?.. Утім, прізвище одного з них… Кетшеф… По-моєму, у мене в будинку живе один якийсь Кетшеф… А втім, не пам’ятаю. Можливо, я помиляюсь, а може, не в цьому моєму будинку. У мене є ще два будинки, один з них…
— Пробачте, — перебив його цивільний, не відриваючись од журналу. — А про що розмовляли в камері решта заарештованих, ви не звернули уваги?
— Е-е-е… — протягнув Ренаду. — Мушу признатися… У вас там… е-е-е… воші… Отож ми в основному про них… Хтось шептався у кутку, та мені було, признатися, не до того… Я волів мати справу з вошами, хе-хе!..
— Природно, — погодився бригадир. — Ну що ж, ми не вибачаємося, пане Ренаду. Ось ваші документи, ви вільні… Начальник конвою! — він підвищив голос.
Панді прочинив двері і гукнув:
— Начальник конвою, до бригадира!
— Ні про які вибачення не може бути й мови, — поважно сказав Ренаду. — Винен тільки я, я сам… І навіть не я, а триклята спадковість… Ви дозволите? — звернувся він до Максима, вказуючи на стіл, де лежали документи.