— «Проста»… Що могло бути простіше: сісти в авто, з’їздити у телецентр і привезти сюди людину… Одначе ви навіть з цим не впоралися.
— Винен. Але такий збіг обставин.
— Я сказав, годі про обставини. Він справді схожий на божевільного?
— Важко сказати… Більше всього він, мабуть, схожий на дикуна. На ретельно відмитого і доглянутого горця. Проте я легко уявляю собі ситуацію, у якій він виглядає божевільним… І потім, ця постійна ідіотська усмішка, кретиноїдне белькотання замість нормальної мови… І весь він якийсь дурень…
— Зрозуміло. Я схвалюю ваші заходи… І ще таке, Фанку… Зв’яжіться з підпіллям.
— Що?
— Якщо ви не знайдете його найближчими днями, він неодмінно з’явиться у підпіллі.
— Не розумію, що робити дикунові у підпіллі.
— У підпіллі багато дикунів. І не ставте дурних запитань, а робіть, що я вам кажу. Якщо ви проґавите його ще раз, я вас звільню.
— Вдруге я його не проґавлю.
— Радий за вас… Що ще? ‘
— Цікава чутка про Пухиря.
— Про Пухиря? Що саме?
— Вибачте, Мандрівче… Якщо дозволите, я волів би про це пошепки, на вухо…
Після інструктажу пан ротмістр Чачу наказав:
— Капрале Гаал, залиштесь. Решта вільні.
Коли інші командири секцій вийшли, низкою, в потилицю один одному, пан ротмістр якийсь час роздивлявся Гая, похитуючись на стільці і насвистуючи старовинну солдатську пісню «Вгамуйсь, матусю». Пан ротмістр Чачу був зовсім не схожий на пана ротмістра Тоота. Він був опецькуватий, темнолиций, з чималенькою лисиною, він був значно старший від Тоота, в недалекому минулому — учасник восьми приморських інцидентів, володар Вогненного Хреста і трьох значків «За лють у вогні»; розповідали про його фантастичний двобій з білою субмариною, коли його машина дістала пряме влучення й загорілася, а він продовжував стріляти, поки не втратив свідомість від страшних опіків; говорили, що на тілі у нього немає живого місця, суціль чужа, пересаджена шкіра, а на лівій руці у нього бракувало трьох пальців. Він був прямий і брутальний, як справжній вояк, і, на відміну од стриманого ротмістра Тоота, ніколи не вважав за потрібне приховувати свій настрій ні від підлеглих, ні від начальства. Якщо він був веселий, уся бригада знала, що пан ротмістр Чачу нині веселий; але якщо вже він був не в гуморі і насвистував «Вгамуйсь, матусю»…
Гай дивився йому в очі статутним поглядом і впадав у відчай при думці, що йому якимсь невідомим поки що чином довелося засмутити і розгнівати цю незвичайну людину. Він квапливо перебирав у пам’яті свої власні провини і провини леґіонерів своєї секції, але нічого не міг пригадати такого, що вже не було відсунуто недбалим рухом безпалої руки і хрипкуватим, буркотливим: «Гаразд, на те й Леґіон. Плювати…»
Пан ротмістр облишив свистіти і похитуватися.
— Не люблю базікання і писанини, капрале, — сказав він. — Або ти рекомендуєш кандидата Сима, або ти його не рекомендуєш. Що саме?
— Так точно, рекомендую, пане ротмістр, — поквапливо сказав Гай. — Але…
— Без «але», капрале! Рекомендуєш чи не рекомендуєш?