— Тобто це має свідчити, що тепер?..
— Не знаю, але я це чую, так чую, що місця собі не знаходжу.
— І… знову там само?
— Принаймні неподалік…
Він мить повагався і сказав де. Мені стало моторошно: за десять хвилин їзди від мого будинку.
— Коли ж може статися нещастя?
— Я не пророк. Але, мабуть, скоро. Відчуваю кожного разу, яка там неспокійна земля — зовсім інакша, ніж деінде в місті. На додачу — щільно заселені квартали, якісь заводи. Просто згусток людської енергії! Це теж впливає — притягує, як громовідвід блискавку.
Наша розмова таки коштувала йому сил, бо збудження його раптово спало, байдуже поглянув на годинника і стурбувався:
— Ого, засиділися! Досить тебе жахати…
Невдовзі ми підвелися й попрошкували до автобусної зупинки. У мене вирвалося, що живу неподалік названого місця. Це його зацікавило, але не з міркувань моєї безпеки, бо прискіпливо взявся розпитувати, чи не помічав я за собою знедавна незвичних самотності й відчуття власної непотрібності. Або якоїсь надмірної туги за чимось невизначеним, передчуття втрати, загостреної тяги до людей і водночас нехіть спілкуватися з ними? Від його запитання неприємно засмоктало під серцем, і я вже ладен був думати, що мої настрої останнім часом, — такі природні моїй натурі,— може, й справді не тільки нею обумовлені.
Скоро ми опинились на зупинці. Його автобус під’їхав першим, і ми щиро потисли один одному руки: “До зустрічі!” І, тільки втративши з виду червоні вогні, згадав я, що не обмінялися ні адресами, ні номерами телефонів. Однак життя тісне — зустрінемося.
Минуло майже два роки. Я й думати забув про свого дивного знайомого й розказане ним. Попервах спробував переповісти почуте своїм приятелям-археологам, та наразився на поблажливе кепкування, підкріплене фаховою обізнаністю, що довірився чудернацькій вигадці якогось поборника ідеї кінця світу.
Недавня трагедія, яка сталася в нашому місті, змусила мене записати цю історію, доки не стерлася в пам’яті. Раптом згодиться комусь. Бо в тому-таки місці, яке було вказано мені наперед, серед білого дня (і це врятувало чимало життів) земля раптом стала просідати, перетворюючись на драглі. Будинки розчахувалися, а деякі з них сягнули вглиб, у твань. Потоки бруду заливали вулиці на кілька кварталів довкруж, палахнули пожежі. На допомогу швидко прийшли військові на амфібіях та вертольотах. Потерпілі, яких вони знімали з дахів та балконів, ридма ридали у них на грудях, забуваючи радіти своєму порятунку.
У газетах повідомлялося, що причиною стихійного лиха стала підземна річечка, яка з невідомих причин змінила свою течію й наситила водою глинисті грунти.
Я все думаю: де був на той час мій випадковий знайомий, чи зустрінемося ще колись?
— Увага! Стосується всіх! — офіційно, але не без внутрішнього вдоволення проказав у мікрофон Журба і навів на себе поглинаючий, мов чорна діра, відеоб’єктив. — Підготуватися до відльоту! Стартуємо о сімнадцятій тридцять, рівно через дві години.
Віддавши наказ, знехотя підійшов до ілюмінатора, в який пнулися геть невтішні краєвиди. Куди не глянь — всюди гаряче мерехтіли піски, піски і все піски. Тільки де-не-де дзеркально зблискували одшліфованою чорнотою валуни. Не інакше, як хтось зі злості обстріляв ними цю пекучу планету. Остогидло вже тут усе, але зараз мусив глянути за борт — то був ритуальний акт прощання. Ох, і відведе ж душу, стрінувшись віч-на-віч з професурою, яка наполягала завернути на Плазміду, бо там запеленговано досі не знані науці біогравітаційні поля. Напевне, переплутали планети… Протягом тижня, день у день, він позмінно з Миролюбом облітав на екранольотах жаристу планету вздовж і впоперек. Проте ні спектроскоп, ні ультраехолатор, ні магнітохромограф, ні, зрештою, загострена інтуїція не засікли нічого, бодай примітного. Він таки порадить астрофізикам добряче почистити не лише далекоглядні радіотелескопи, а й власні окуляри. Так-так, і ображатися їм нема чого: під носом куди видніше, ніж за мільйон парсеків од нього…
Червоний пучок м’яко бризнув з-за спини на випукле скло і, одбившись, завис перед очима. Когось напоумило увійти. “Хто б це міг бути і що за діла в такий час?” Журба повернувся до пульта, його “добро” взялася передати на візитний екранчик люка зелена кнопка.
У кабіну граціозно впливла Нора — сяючи і, як завжди, невпізнанна через свою екстравагантну зачіску, заправлену знову ж на новий манер, і — вже зовсім несподіване — у святковій уніформі. Спробуй не проявити ввічливість… Він привітно всміхнувся і, заломивши комічно-хижувато брови, запитав:
— Перепрошую дуже, ти часом не на парад вибралася?
— Майже вгадали, — відповіла в тон Журбі. — Я зайшла нагадати про вашу обіцянку, — і глянула так магнетично, наче він збирався стати людиною-невидимкою.
— Пообіцяв і не виконав? О ні, люба, того не може бути. — Журба ніскільки не прикидався, мимохіть напружив пам’ять, але так і не збагнув, на що натякає. Напевно ж, бісеня, розігрує його…