О цій порі там було ще досить вільно і жодного знайомого обличчя. Смакуючи напій, відчував майже жертовну втіху од власної затятості не сплюндрувати нині завтрашнього дня. Поблажливо поглядав на чоловіків, які по двоє—троє підпирали стіни, уявляючи, як мине для багатьох з них вечір.
Сходами спускався новий відвідувач. Перш, ніж він зустрів мій погляд, я впізнав його. Що ж, ця зустріч була мені приємною — помірний відкуп моїй спраглості перекинутися з кимось словом, викурити по цигарці, перш ніж податися додому.
Ми привіталися — ще не забулись імена. Впала в очі надмірна його піднесеність од нашої зустрічі, й подумалось, що тут, у нашому місті, він досить самотній. От і до кав’ярні зайшов один, як і тоді, біля пляжу, в бар.
Скоро ми вийшли надвір. Були приязні між себе, одначе розмова не в’язалася. Запропонував я пройтися парком, аби не стовбичити перед входом до підвальчика, не випробовувати долю на несподівані зустрічі.
У парку проминули виставку квітів, фонтан, літню естраду і опинилися в глухішому куточку. “Може, посидимо”, — запропонував мій попутник, і ми вибрали місцину під старим кленом. Тут пахло осінню, і десь над нами кружляли птахи прощання. Застелили газетою зволожену лавку. Сіли, запалили, і все змінилося. Зник невидимий бар’єр, неначе подоланий нами в мовчанні.
Мабуть, йому стало добре, бо сказав легко й просто: “Гарно тут!” Зиркнувши на його погідне обличчя, подумав я, що в нього надто чутливе серце, як на дорослого. А щойно мовлені слова, здалося, стосувалися чогось більш визначеного, аніж обраної місцини. Мимоволі простежив за його зворушеним поглядом: неподалік нас великі сонечка зліталися до білих тендітних квітів, що проростали з-під мокрої трави на ледь освітленій галявині.
Зчудовано глянув на нього, та сусіда мій вже опустив погляд і струшував попіл з цигарки.
— Подамся я скоро звідси, — мовив стиха. “Куди?” — хотів запитати я, але затнувся, не добравши, чи слова його стосувалися переміни місця. Знову здалося, що вони про щось інше.
— Не можу я жити в цьому місті.
— Чим же воно не до вподоби? — поцікавився я.
— Воно западається…
— Тобто як?
І тут мені довелося почути дивну історію. Починалася вона з його дитинства, коли напосілись на нього сновидіння про великі міста, забудовані хмарочосами. Як на хлоп’яка, котрий виростав у селі, не велика й дивина. Тільки сни були надто одноманітні: хмарочоси випиналися з-під землі, тягнулися в небо, яскріли під сонцем і раптом похмурніли, зморщувались, всихали і розпадалися, а найбільші — провалювалися крізь землю.
Відслуживши армію, він вступив на геодезичний факультет, скінчив його і поїхав працювати до невеликого містечка, куди на той час перебрались із села його батьки. Часто доводилося по роботі виїздити в довколишні господарства для складання й перевірки різноманітних описів та планів їхніх земельних угідь. Багато зустрічав людей, для котрих земля була не тільки годувальницею, та й вони при ній — не лише споживачами плодів своєї праці. Спілкування з ними зачіпало в ньому струни, які, давно втративши первісне призначення хліборобської інтуїції, тепер очутувалися тремтливим впізнаванням себе. Умів слухати, відтак навчився чути й землю. Потім і бачити її. Як? А так: дивиться на засіяне поле і звідкись знає, що на ньому вже років зо два не варто сіяти пшеницю, воно жде кукурудзи чи гарбузів, тож нинішнього літа й ще кілька поспіль не взяти з нього доброго врожаю. Або ж десь у лузі: якась місцина вчувається неспокійною, а круг неї земля розспростерлась надійно, врівноважено. Навіть оборіг степової дороги, порослий різнотрав’ям, говорив до нього на голоси, і хор їхній сприймався по-різному: де застережно, де весело, а то й ніяк.
Немов скоряючись якомусь насиланню, брав у вихідні теодоліт, — а згодом і власноруч виготовлене приладдя, — і подавався до маленьких річечок, в старі та нові яруги, вимоїни, провалля, на осипи й заміряв там по кільканадцять разів з перервою в місяць. І відкрилось йому, що земля вміла “худнути” й “товстішати”. Натрапляв і на ділянки, здебільшого оброблені людьми, де вона постійно лише “збавляла ваги”. Спробував брати проби грунтів, оддавав їх у лабораторію, одначе аналізи нічого не прояснювали, за ними все було більш-менш гаразд. Особливо привертали його увагу місцини, котрі неначе випромінювали силу, яка шукала собі виходу. Саме повітря над ними було насичене напругою перемін. І справді: між двома його наїздами щось траплялося. Сірів попелом знайомий лан, або розчухувало блискавкою вербу в лузі, чи злива розмивала берег річки. Недавньої напруженості в землі не відчувалося. Можна було подумати, що в одному випадку вона вситилася чимось їй потрібним, а в іншому — віддала надмір сили. Обстежуючи такі місцини після подібних, малопримітних, як на байдуже око, катаклізмів, схилявся до думки, що вони — вияв захованого в надрах тяжіння до рівноваги.
Якось у відрядженні, розговорившись на жнивах з молодим комбайнером, відчув, як млоїться, мов упоєна молоком дитина, земля круг них Збентежений таким потужним взаємовпливом, намагався догледіти прикмети його природи на обличчі свого співбесідника — хлопця-простака з ніяковою усмішкою. Прощаючись, потиснув йому руку і дотик її запам’ятав: як еталон для розпізнавання людського типу.
Траплялося й інакше: виїде в поле з кимось із місцевих фахівців, стоять, обговорюють щось, а він чує, як зіщулюється земля у того під ногами, відсторонюється і дичавіє.
Опанувала ним думка: якщо земля така податлива й чутлива там, де людина ледь торкається її, що ж у великих містах? Так він захопився дослідами на вулицях містечка. Нотував, звіряв, обраховував, та нічого вартого уваги не додавалося на потвердження його гіпотези, що ледь означилася. З’явилася тоді нова спокуса: збагнув, що містечко їхнє, схоже на велике село, не дає потрібного масштабу для спостережень.
Батьки на той час померли. Нічого не втримувало його. Загодя напитав роботу в нашому місті. Дружина раділа майбутній переміні. Відтак спродали будинок і переїхали з трирічною дитиною сюди.
Перші тижні, не шкодуючи ніг, кружляв містом, обираючи піддослідні ділянки. Один випадок надовго позбавив його душевної рівноваги. Наблукавшись доволі у новому районі, він сів у сквері спочити. Неподалік дорожні робітники асфальтували латку тротуару. Якась бабуся, минаючи їх, щиросердно перехрестилася. Спинилася біля своїх знайомих поруч нього, і він почув, що на цьому місці недавно земля пішла вглиб і зіяла прірва. Навезли щебеню й піску, запечатали, а позавчора знов провалилася. Оце заложили, а чи надовго?
Він підійшов до робітників і довідався, що утворився тут плавун. Дякувати, хоч будинку не поставили поблизу.
Накрапало. Я дістав парасоля. Його шатро ще більше зблизило нас, а все ж відчував певну ніяковість, слухаючи його. Почуте видавалося доволі схожим на маячню. А що він хвилювався, відкриваючись переді мною, ніде правди діти, починав побоюватися за його здоровий глузд.