Іду, заглибившись у ці свої думи, й майже не помічаю довколишнього пейзажу. Це звільняє мене від докладного опису вулиць мого рідного міста, мряки з її особливостями, як-от: колір, запах і температура, а також перехожих їхньої статі, віку й характеру ходи. Одне слово, відкрию свою кінцеву мету — лабіринт дворів Торгового будинку.
Чому цей будинок називають «торговим», а не «адвокатським», хоч він з самого початку заповнений саме адвокатськими конторами, — це таємниця, невідома навіть карному розшуку. Хоч би як там було, торговий чи адвокатський, але цей будинок має дуже непривабливий вигляд. Похмура жовта фарба, якою щороку його мажуть, не в змозі приховати тяжкий відбиток років. На щойно пофарбованих стінах знову й знову проступають плями сажі й вологи, що нагромаджувались десятиліттями. За вікнами, непривітними й вузькими, немов ще й досі зберігається задушлива атмосфера нечистих справ. Кабінки на першому поверсі схожі не на контори, а на барлоги. Вузькі дворики скидаються на похмурі колодязі, які немов закриті цинковою лядою дощового неба.
І все-таки цей будинок має одну чудову річ — емальовані таблички, вивішені довгими рядами біля під'їзду. За допомогою таких табличок можна легко знайти потрібну нам особу з адвокатського клану, досить лише мати одну-дві години вільного часу.
Поринаю в читання незнайомих прізвищ, поки не знаходжу потрібне. Згаданий Димов сидить у будці-конторі недалеко від головного входу. Всередині — чотири столи, а чоловіків тільки двоє. П'ятдесят із ста шансів за те, що один з них — Димов.
— Товаришу Димов?
Чоловік біля дверей, заглиблений у створення чергового канцелярського шедевра, невдоволено підводить голову:
— Що вам треба?
Це вже досить підтоптаний фрукт, який, очевидно, робить усе можливе для того, щоб не виглядати пристаркуватим.
— Маленьку довідку, — кажу я з усмішкою, що прихиляє до себе.
Проте усмішка не має успіху.
— Конкретніше?
— Краще наодинці, — наполягаю я, кинувши швидкий погляд на другого чоловіка в глибині барлога.
Товариш Димов, явно невдоволений, нарешті вирішує одірватися від столу. Виходимо у двір.
— Не знаю, чи тут зручно, — зауважую я, киваючи на під'їзд, крізь який безперервно йдуть люди.
— А чому ж ні? — заперечує насуплений Димов. — Наскільки я зрозумів, ідеться про маленьку довідку.
— Як хочете. Ваш сусід Маринов знайдений сьогодні вранці мертвим.
— Що?
Димов зобразив на своєму обличчі здивування найвищого ступеня.
— Він отруєний.
— Тобто — як отруєний? Хто його отруїв?
Здивування схоже на справжнє. Або ж цей чоловік уже встиг увійти в свою роль.
— Ви наче зірвали запитання з моїх вуст, — кажу я.