— Лікарю, прошу вас… — майже стогне лейтенант.
Він відсмикує руку, потім нахиляється й обережно нюхає чарку:
— Так я й думав. Запах гіркого мигдалю й коньяку.
— Якого? «Плиски» чи «Екстри»?
— Покуштуй сам, — добродушно пропонує лікар. — Ти краще розумієшся на коньяках.
Він важко дивиться на мене, явно засмучений тим, що ми багато мудруємо над очевидними речами.
— Все настільки зрозуміло, що лише такий, як ти, мізантроп може припускати вбивство.
— Правильно, — киваю я. — Особливо, якби не було другої чарки. Але коли п'ють двоє, а після гульні залишається тільки один труп, належить усе-таки перевірити, хто цей другий, що так легко переніс ціаністий калій.
При цьому я повертаюсь до Паганіні спиною, щоб він міг спокійно обнюхувати чарки, й виходжу в хол.
— Хто ще тут мешкає? — запитую міліціонера, який усе ще стоїть у напівтемряві.
— Ліворуч — кімната Димова, адвоката. А тут праворуч — Баєвих.
— Оце й усі мешканці?
— Ні. Внизу, у підвалі, є ще люди…
Треба подивитись на цей підвал. У підвалів завжди підозрілі біографії. Таємні двері. Підземні ходи. Адже підвал — необхідний атрибут кожного роману.
Спускаюсь сходами й опиняюсь у вузькому коридорі, свіжопобіленому й освітленому приблизно так само яскраво, як і мій кабінет. У коридорі троє дверей. Стукаю в перші, і вони зненацька відчиняються. Настільки зненацька, що в мене таке враження, ніби господарка підслуховувала під самими дверима.
— Ах, товаришу начальник, заходьте. Я — Катя, товаришка Катя, мабуть, вам уже казали. Хотіла навіть піти нагору, щоб бути до ваших послуг, та мені наказали чекати тут…
Заходжу в кімнату й побіжно оглядаю обстановку. Тут так само захаращено, як і в мерця, з тою лише різницею, що меблі гірші й на стіні замість портрета витертий килим. На килимі витканий чудовий лев, що продирається між велетенськими стручками зеленого перцю, якому, напевне, судилося зображувати рясне листя диких джунглів. Поки я споглядаю образ благородної тварини, за спиною в мене не вщухає воронячий голос:
— … Який жах, чи не правда, хоч покійний Маринов і не був запашною квіткою, але все-таки так несподівано… чи не правда… хочу побачити, як витріщить очі моя подруга Мара, сусідка, вона любила повторювати: цей чоловік, мовляв, не старіє… всі ми старіємо, хто швидше, хто повільніше, а він, покійний Маринов, щоправда, хоч і дуже ласий до дівчат, усе молодшав і…
— Зачекайте, повільніше, — спиняю я її, раптово обертаючись. — Давайте по черзі: перше, друге, третє…
Жінка якусь мить спантеличено дивиться на мене, роззявивши свого великого рота й вилупивши очі. Вона, мабуть, уперше чує, що можна розмовляти так, за планом: по-перше, по-друге й по-третє. Потім відступає:
— Як накажете, товаришу начальник. Як буде найправильніше. Я й Марі люблю розповідати…
Знов починається.