— Чи ти, бува, не кинув знову курити?
— Авжеж, — відказує цей Паганіні розтину трупів, безцеремонно порпаючись у пачці, щоб намацати найм'якшу цигарку.
Я примирливо зітхаю й подаю йому сірники.
— І щастить же мені: коли працюю з тобою, ти чомусь завжди утримуєшся від куріння. Утримування, яке мені дорого коштує.
Паганіні з насолодою затягується й добродушно пропонує мені:
— Кидай і ти!
— Дякую. Життя й без того так влаштоване, що весь час треба від чогось відмовлятися. Іноді доводиться відмовлятися й од медицини…
— Я вже це чув, — буркоче лікар. — Але не заперечуватиму, якщо ти ще раз повториш.
— Але ж ти не чув продовження.
— А саме?
— Я дуже страждав від того, що злидні не дозволили мені стати лікарем… Так, дуже страждав…
Тут я навмисно замовкаю, аж доки не чую запитання:
— Ну, й що ж потім?
— А потім — нічого, — відповідаю я. — Зустрів тебе й зрозумів, що я нічого не втратив.
— Я так і знав, що ти вигадаєш щось подібне… — зауважує судовий лікар без тіні образи.
Саме це найбільше дратує мене в цьому чоловікові — я ніколи не можу його розсердити. Називаю його Паганіні розтину трупів і «старим», хоч він лише на вісім років старший від мене, але ніщо не може зіпсувати його безхмарного настрою.
— Власне, дядьку, — кажу я примирливо, — ти заслуговуєш певної поваги. Щоправда, ти робиш візити лише трупам, але хоч не виготовляєш їх сам, як це роблять деякі твої колеги…
Мені хочеться підкинути йому ще кілька компліментів у такому ж дусі, та саме в цю мить машина зупиняється і шофер повертається обличчям до нас:
— Отут номер двадцять сім, товаришу майор.
Я дивлюсь крізь скло й ледве розрізняю високу металеву огорожу з іржавими чавунними квітами та іншими старовинними викрутасами.
— Заїжджай всередину, — кажу я. — Не треба влаштовувати вуличної вистави.
Машина повзе по алеї. Праворуч невиразно проступає голе мокре віття високих дерев. Ліворуч — чорний силует старого багатого будинку. Похмурі високі вікна. Облуплена штукатурка. Вологість і меланхолія. Не кажучи вже про високу платню за квартиру. В моєму мозку за звичкою фіксується найприкметніше з обстановки. Розміщення вікон. Нижній поверх. Зимовий сад, сполучений з однією з кімнат. Трохи далі — вхід. Той, перед яким ми зупиняємось.