— Так само, але трохи інакше, — посміхається шеф, задоволений з того, що спіймав мене на слові.
— Різниця є в усьому, — кажу я. — Навіть між близнюками.
— Так, але тут, здається, їх чимало. Я певен, що ти й сам це бачиш. Звичайно, поки що в тебе є досить підстав серйозно сумніватися, але цих підстав ще замало для цілковитої впевненості. Припустімо, що Маринова отруїли. В такому разі вбивця міг би дуже легко інсценувати самогубство, забравши собі в кишеню другу чарку. З іншого боку, здавна відомо, що іноді буває навпаки: самовбивця з якихось причин може кинути тінь на свою смерть, для цього йому досить вийняти з буфета другу чарку… Найменша можливість, але все-таки може бути.
— Мені це не здається можливим.
— Мені теж, — киває начальник. — Але ти, напевно, розумієш, чому я тобі кажу про це.
Боячись виявити себе не дуже вихованим, я промовчую.
Шеф повільно підводиться з-за столу. Він високий, трохи згорблений, ненабагато старший від мене, дарма що на його уявних погонах на дві зірки більше, ніж у мене.
«На одну зірку», — сказав би хтось заповзятливіший, бо моє наступне підвищення — справа кількох місяців. Та оскільки мене особисто різниця в зірках ніколи не хвилювала, я кажу «дві». Одна — за його терпіння вислуховувати і вникати в суть кожного речення, друга — за його вміння одночасно заходитися коло всіх справ.
Шеф ступає кілька кроків, немов збирається з думками. Це щось незвичне для нього. Потім повертається спиною до вікна й дивиться на мене таким поглядом, що настроює на позаслужбові розмови.
— Річ у тім, друже, що дехто з нас, порпаючись роками в усьому цьому бруді, і саме тому, що це триває безперервно, звикає шукати де тільки можливо — найгірше, навіть коли його немає… Одне слово, стає занадто підозріливим… Це одна з різновидностей професійної деформації. І, звісно, питання тут не лише морально-психологічного плану. Питання має чисто діловий бік: перебільшена недовірливість не тільки не корисна, як дехто собі уявляє, а й може завести на манівці, тобто перешкодити прийняти єдино правильне рішення.
Я й далі мовчу. Не тому, що не розумію, і не тому, що не згоден із ним, а тому, що намагаюсь просто збагнути, наскільки це зауваження стосується мене особисто.
— Так чи ні? — запитує шеф, дивлячись на мене спокійними світлими очима.
— Так. Хоч зараз я не в змозі зорієнтуватися, наскільки я сам деформувався.
Він посміхається:
— Сприймай це не як факт, а як застереження на майбутнє.
Потім його обличчя знову прибирає службового виразу:
— Просто мені здається, що ти в цій останній справі трохи передчасно прив'язався до певної версії. Звичайно, справа ще не розв'язана, і я припускаю, що ти матимеш рацію. Але все-таки дій без упередження.
Повертаючись до канцелярії, я застаю в ній судового лікаря, який зручно розташувався за моїм столом.
— А, зволив з'явитися, — кисло зауважую я, перебуваючи все ще під враженням від розмови з полковником.
Паганіні розтину трупів мерзлякувато потирає руки, не звертаючи уваги на мій кислий настрій. У цієї людини особливий талант не помічати неприємних речей.
— Холодно у тебе, хлопче. Я змерз. Чи не зігрітися нам цигаркою, га?
Важко зітхаю й кидаю на стіл пачку з цигарками, вже другу за сьогоднішній день.