Поки доктор Колев миє руки, я, щоб згаяти час, спостерігаю за ним. Ні, цей чоловік зовсім не такого типу, як Димов. Той прихований гульвіса й, напевно, падлюка. Цей — непривітний і похмурий, можливо, трохи мізантроп, але відданий своїй справі, навіть педант. Такий педант, що, певне, ще години зо дві стирчатиме під краном.
В цю мить Колев, наче навмисне, щоб розчарувати мене, виймає руки з умивальника, бере рушник і, обтираючись, дивиться на мене, злегка всміхаючись. Одна бліда усмішка — і всі мої здогади летять шкереберть. Худе обличчя стає добрим, тямовитим і не похмурим, а просто по-людському втомленим. Скажете, що усмішки оманливі. Правильно, але не такі, як ця — несподівана й невимушена.
— Чого ви не сідаєте? — запитує лікар, залишаючи рушник на вішалці.
— Не бачу, куди сісти, крім гінекологічного крісла…
На худому обличчі знову з'являється ледь помітна усмішка.
— Навіщо гінекологічне крісло? Сідайте в моє…
Не відмовляюсь. Після годинного поневіряння під дощем це було б понад мої сили. Влаштовуюсь у кріслі і, щоб надати собі привітнішого вигляду, відсовую капелюха аж на тім’я. Колев сідає на краєчку столу, виймає цигарки й пропонує мені.
— Візьміть мої, — кажу я. — Ваше пригощання можна було б сприйняти як підкуп.
— У такому разі ваше можна було б сприйняти як натиск, — парирує він, але бере мою цигарку.
З цим чоловіком ми порозуміємось. Шкода лише, що ті люди, з якими я можу порозумітись, як правило, найменше знають про вбивства.
— Йдеться про Маринова, — починаю я. — Його знайдено мертвим.
Лікар якусь мить немов роздумує над моїми словами. Потім розкриває свої карти.
— Я про це вже знаю.
— Від кого?
— Хіба це так важливо — від кого? — запитує він, але його слова звучать: «Оце так ти платиш мені за щирість?»
— Може, важливо, а може, й ні.
— Мене повідомила Баєва.
— А чому вас? І чому саме вона?
— Мене — бо я її лікар. А саме вона — бо це єдина пацієнтка в будинку.
— Звідси випливає, що Маринов не був вашим пацієнтом…
— Так. З огляду на мою спеціальність…
— Лікар може давати поради не тільки за своїм фахом.