— Так.
Тепер сумніву не було: внаслідок удару в «мозку» робота утворився додатковий зв’язок, який і дав спотворення психіки. Потрібно було тільки відшукати це місце.
Через півтори години посаду ГРР було скасовано. 78-й знову відрізнявся від своїх односерійників лише номером.
Я — Михайло Михайлович Буркін. Моя професія — кібернопсихіатрія. Я лікую кібернетичні пристрої, здебільшого — роботів.
Телетайп вистукував: «Приготувати білкову суміш, кінцівки, внутрішні органи для синтезу людей групи «а». Верховний координатор».
Такий наказ надійшов на верстатобудівний завод.
Роботи з групи контролю одразу доповіли про це інженерові Роману Щетинці. Той наказав телеграфувати: «Вказівка безглузда. Мабуть, серйозні пошкодження. Чи зможеш сам розібратися й виправити?»
У відповідь телетайп вистукав: «Мої накази обговоренню не підлягають. Негайно виконуйте. Верховний координатор».
Роман Щетинка, зовсім ще молодий чоловік, дебелий, з рум’янцями на щоках та білястим пушком на верхній губі, ввалився до мого кабінету й рубонув повітря рукою:
— Ну, лікарю, рятуй. Верховний координатор з глузду з’їхав. На тебе вся надія.
Як людина скромна, я зауважив: «Теж мені, скажеш» — і подумав: «Що б вони робили без мене?»
— Назви симптоми захворювання, — попрохав я Романа.
— Абсурдні накази без будь-якої системи, небажання рахуватися з нами, манія величності.
— Безсистемні накази? — перепитав я. Це було щось нове. Адже будь-який абсурд, висловлений таким логічним кіберпристроєм, як верховний координатор, повинен мати свою систему.
— Поміркуй сам, — роздратовано відповів Роман, — до їдальні він передав наказ приготувати машинне масло та насоси, до гаража — запрягати людей в автокари, до клініки медичного інституту — мати в резерві друковані схеми та запасні шасі…
«Це справді нісенітниця, — подумав я. — Але, здається, тут є якась система. Схоже, що він ставиться до людей, як до механізмів…»
Разом з Романом я попрямував до того, хто спричинив цей переполох.
Колись, щоб координувати дії найбільших інститутів, заводів і комбінатів, які входили до нашого Наукового центру, потрібно було понад дві тисячі працівників. Тепер все це робило кілька лічильних машин на чолі з верховним координатором — найскладнішою машиною, що містилася у триповерховому будинку. Поряд, у невеличких котеджах, жили програмісти та інженери.
Вийшовши у двір, я сказав Романові:
— Доведеться перевіряти машину по вузлах.
— Вже зроблено, всі вузли працюють нормально, — тихо мовив Роман, і в його голосі був відчай.
— Треба перевірити ще раз, і найретельніше, — наполягав я, а щоб мою пораду було сумлінно виконано, розповів Щетинці історію з молотком.