Вероніка була неприємно здивована, коли Дмитро увій шов до задушливої палати. Вона змінилась. У неї знову довге волосся, як бозна скільки років тому. Завжди здавалася дівчинкою. У тридцять два мала вигляд двадцятилітньої. Во на не була красунечкою, як інші жінки, але дівчача зовніш ність робила її неймовірно милою для нього, і коротенька стрижка підкреслювала її юність. Тепер Вероніка вже не здається дівчиськом. На казенних подушках лежить жінка, дуже бліда, але це їй пасує. Вочевидь, нещодавно їй було дуже погано, але зараз, певне, краще.
Він приніс чудові троянди, яким вона навіть не зраділа.
Біля її ліжка стояло повно букетів і розкішний кошик із квітами - такі дарують акторам на сцені. Вона не вимовила цих слів, але все сказане нею можна було витлумачити як «навіщо прийшов?» Хто дзвонив, ніби від неї? Вона нікого не просила… Це точно, ніби хтось дзвонив? А звідки б він дізнався, де вона, якщо він навіть не знає, де вони живуть?
А ти хіба не знаєш? Так, і що робить Вікторія по закінченні школи, також не знаю. Я нічого не знаю про вас! Вікторія вчиться, і вчиться добре. Але ж я нарешті хочу знати, що сталося тоді! Я маю на це право! Я був не найгіршим батьком і чоловіком! У нас немає до тебе ніяких претензій, в тому числі й матеріальних. Ти хотів би поговорити? Давай вже не в лікарні. Але більше я не буду слухняною дівчинкою…
В палаті багато ліжок, здебільшого заслані. Та одне з них стояло розібране, як вивернуті нутрощі. Він намагався не дивитись туди. А ще під час їхньої розмови в палаті весь час мили підлогу. Знову дерев’яна швабра била по ногах, і хижі очі блимали з під білої хустки. Чи то була та сама санітарка, що привела його? Та ні, здається інша.
Він повернувся з лікарні з відчуттям великого неспокою.
Це не була смертна туга перших днів по тому, як Вероніка й Віка пішли. Це була інша, незрозуміла тривога, схожа на ту, яку викликали ревіння і грюкання на другій половині сільсь кої хати, де померла його мати і де він зустрів цей новий рік.
А вранці подзвонила дочка Вікторія.
- Мама померла сьогодні вночі. Якби не ти, вона була б жива!
- Боже мій!.. Та вона ж одужувала, в неї не було темпе ратури! - Їй стало гірше відразу, як ти пішов. Друга хвиля грипу!
- То навіщо було кликати мене! Втім, яке це тепер має значення…
- Все має значення, все!
- Чим я можу допомогти, Віко?
- Нічим, Боже мій, нічим! нічим! нічим! - Віка заридала і кинула трубку.
За вікном тремтів дрібний повільний сніг. Було сіро і тоскно. Він давно відчував, що його з Веронікою світ зава лився, i його не відбудувати. Але все урвалося так фатально… І донька!..
A все почалось (або все закінчилось?) того дня, коли дру жина тоскно подивилася йому в вічі й ледь вимовила безбар вними губами:
- Я зрадила тебе.
Далі все сталося миттєво: він люто стиснув зуби і з усієї сили зацідив їй кулаком у вилицю, - а як іще нормальний мужик має реаґувати на таке? Дружина затулила обличчя руками, тихо, жалібно заридала, і йому здалося, що плаче вона не від його брутальності, а від невідомих йому подій її життя, яке досі здавалося таким цілковито прозорим. …Того дня дружина повернулася з відрядження вранці, а він чекав на неї увечері. Мав зустріти її, було домовлено коли і де. А вона повернулася вранці в неприбраний дім, який він обіцяв прибрати до її повернення. Він не пішов на роботу, щоб усе спокійно зробити, і його роздратувало, що вона повернулася раніше, хоча він дуже сумував за нею, особливо вночі.
Він машинально увійшов до вітальні й завмер, притулив шись чолом до вікна. А дружина невпинно рухалась по хаті з кухні до ванни, до спальні, до кімнати дочки. Що вона робила тоді? Прибирала в хаті? Складала речі? Кілька разів йому здавалося: вона от от наблизиться до нього й несміливо торкнеться його плеча. От тоді б він кинув її на підлогу, що сили вдарив би ногою. В живіт, в обличчя! Але вона вперто робила щось своє. А він не знав, що робити йому. І він стояв, прикутий чолом до вікна, і тупо дивився на будинок навпроти, довгий бетонний будинок.
Зі спальні вийшла дочка - вона на канікулах вставала пізно, і вони з матір’ю довго щось шепотіли одна одній. Коли він нарешті відірвав чоло від віконного скла, то побачив невимовно люті доньчині очі. А потім мимоволі відсахнувся від жахливого обличчя з одним оком і синьо багрянистою щокою - він не відразу збагнув, хто це…
Тої ночі дружина спала у Віти, а він, не роздягаючись - на софі у вітальні. Їхнє шлюбне ложе у спальні стояло порож нє - і до цього дня його ніхто не розбирав… І досі воно так стоїть, заслане тією самою білизною, на якій вони з Вероні кою спали перед тим її відрядженням, з якого вона поверну лася на кілька годин раніше.
Так і висять у шифоньєрі поряд з ліжком дублянки його дівчат та інші речі, які він купував для них. Він майже не заходить до своєї колишньої подружньої спальні, де все при пало товстим шаром пилу, бо саме там він особливо гостро відчуває, як гуркоче прірва його життєвого краху.