Трюмо зі старими смердючими пляшечками парфумів і великим дзеркалом - саме те, що треба для моєї пики. І величезне шлюбне ліжко - це також саме те, що мені треба, сумно подумала баба Зося. А ще їй подумалось: стільки просторих брудних помешкань у цьому місті заповнено всіляким мотлохом, і скільки бездомних у цьому місті не знають уранці, де спатимуть увечері… Гаразд, тепер піти до матері цього дядечка, оце ж вони тільки вдвох тут і живуть.
Спальня хворої на другому поверсі. Поряд - спальня Захара Івановича. А ванна і туалет - унизу. Отже, все вино сити за нею треба буде по крутих дерев’яних сходах. Це важ че, ніж бігти з емальованими суднами через коридор лікарні.
Але тут окрема кімната. А в лікарні ніколи не знаєш уранці, де спатимеш увечері. А коли хворих дуже багато, траплялося спати сидячи.
У кімнаті - той паскудний і навіть трагічний запах лежачих хворих, яких у родичів немає сил добре доглядати.
Мати Захара Івановича, Єлизавета Володимирівна, напівси дить у ліжку. Це страхітливого вигляду цілковито знебар влена стара жінка. І волосся, брак якого відчувається понад чолом, в неї біле, і губи, і очі, райдужна оболонка яких зли лася з білком. Тільки горять провалля чорних зіниць, і на обличчі різко окреслені чорні плями. Старість нікого не при крашає, але з матір’ю Захара Івановича вона повелася безжально. До того ж поряд на стіні висить чорно білий фотопортрет довоєнної білозубої красуні з підмальованими рожевими щічками.
- То ви? - захоплено спитала баба Зося.
- Я! - з викликом відповіла хвора. Вона вже давно не встає, але пам’ять не втратила. - Я десь вас бачила, - звернулася вона до баби Зосі. - Це, часом, не ви працювали в хлібному магазині біля Бесарабки приблизно в той час, коли йшов двадцять шостий з’їзд партії?
- Було діло. Я працювала в хлібному на Бесарабці. А після того хлібного я перейшла до больниці на Бесарабці. Від того часу тільки по больницях.
- Мені дивно, що я не бачила вас по лікарнях, - відповіла мати Захара Івановича. - Я працювала лікарем до самої перебудови. Навіть до путчу 1991 року… Гаразд, Зарику, ідіть обідайте, тільки швидко! Через півгодини ви обоє будете мені потрібні!
Кухня в цьому домі внизу, навпроти через коридор від кімнати, яку відвели бабі Зосі. Захар Іванович налив дві тарілки супу, і баба Зося вже з першої ложки відчула, що навіть в убогій лікарні, звідки вона прийшла сюди, готували краще.
- Я поснідала в лікарні, - сказала вона, відсуваючи тарілку, - якщо можна, тільки чаю. Я могла б і готувати для вас.
- Не знаю, чи зміг би я підняти вам платню.
- За ті самі гроші! Я бачу, як вам важко - і робота, і хвора мати!
- Може, я й знайду ще п’ятдесят гривень, як ви будете куховарити для мене. Для матері я все готую сам. Вона на дієті.
- А ви без дієти?
- Я на дієті обмежених коштів… Що щастить заробити, майже все йде матері на ліки. Дім розвалюється. Але, поки мати жива, я його не продам. Вона помре тут. А де помира тиму я - тільки Бог знає…
- Ніхто не знає своєї смерті… А де я помиратиму? Скоріш за все, під парканом, а я теж людина… А ви знаєте, я колись готувала їжу для ґенерала Раєвського! Він давав мені дуже небагато грошей. Але був дуже задоволений, як я готувала. - Ґенерал? Давав мало грошей на їжу для себе? Дивно…
- Ну, він був несправжній ґенерал, просто називав себе так. Він жив на Подолі в білому кам’яному будинку біля Дніпра. Я в нього довго жила. А пішла від нього тільки через його нову молоду жінку…
Захар Іванович і баба Зося сиділи біля столу на кухні одне навпроти одного. Кволе зимове сонце освітлювало простору захаращену кухню.
- Послухайте, Зосю, ви кажете, на Подолі… А ви не пра цювали біля діжки з пивом біля Житнього ринку? Тільки це було дуже давно…
- Працювала, аякже! Було й таке. Це ще до хлібного на Бесарабці, про який згадувала ваша матінка.
- Я саме тоді працював у поліклініці на Подолі, і іноді по дорозі додому випивав келих пива біля Житнього…