Дивилась, як та конає, і казала: це тобі за те, що гуляла від Валерки. Марина і справді гуляла. Про це в Дубовому всі знали.
Валерчина Марина була гарна до непристойності. Дже рело краси й чуттєвості було в Марининому єстві таким могутнім, що воно не всихало ні від поганого харчування, ні від тяжкої праці. Такі жінки повинні ставати професійними красунями і продавати себе на подіумах і на лискучих обкладинках. А на Марину не знайшлося спонсора, який би вивіз її з Дубового, і вона виявила свою неповторну жіночу сутність тим, що спочатку дуже молодою вийшла заміж за красеня Валерку - всі сини старої Марії були напрочуд гарні хлопці. Але шлюбу з Валерієм Стебельком було не досить для творчої самореалізації секс бомби з Дубового. І вона по чала гуляти. І з водіями, і з учителями, і з лікарями. Вона була в близьких стосунках і з удвічі старшим за неї головою селищторгу, і з удвічі молодшим барменом з кафе «Дубо вецькі Зорі».
Всі в Дубовому засуджували її. Але коли вона померла молодою, то вмить стала місцевою великомученицею. А мати від людського суду була змушена кинути свій дім в рідному Дубовому і перебратися до зовсім глухої Блюхівки. Того літа Вероніка з Вітою були в Дубовому в гостях саме перед її переїздом. Він їх завіз туди на тиждень чи два, а вони повернулися на третій день.
- На мене дуже вплинула звістка про смерть Марії Степа нівни, - мовила Лариса, продовжуючи смоктати коньяк, оті нещасні п’ятдесят грамів, - а може, це якось пов’язано зі смертю Вероніки? Як померла твоя мати, Дмитре?
- Ми збиралися поговорити не про неї, - неохоче прохрипiв Дмитро, запалюючи другу цигарку від недопалка.
- Про Вероніку і про малу я розповім тобі все, що знаю сама.
- А, між іншим, чому ти відмовилася розповісти мені, де вони, коли я звернувся до тебе рік тому?
- Ой, ну по перше, тому що небіжчиця Вероніка просила мене, якщо ти їх шукатимеш, не говорити, де вони. А по друге, я тоді боялася зурочити, в них була саме та епопея з дідовою квартирою, яка благополучно завершилася, але тоді ще не все було ясно.
- Яка дідова квартира, Ларисо?
- Ой, ну ти і правда нічого не знаєш! Як же ти жив увесь цей час?
- Сам не знаю. Я шукав їх, але мені ніхто не хотів до помогти. Всі, кому я телефонував, з ким зустрічався, казали, що нічого не знають. Навіть там, де вона працювала, у Будинку дитячої творчості, сказали, що абсолютно нічого не знають, а в мене не було ніяких правових підстав змусити їх говорити.
- А загальнолюдський ресурс ти вичерпав ще коли бив Вероніку по обличчю… Так, вона просила, щоб тобі не давали її координат. Вона боялася тебе. Дуже боялась! Не всі діти так бояться батьків. І ми їй знайшли психоаналітика, який допомагав їй позбутися всіх її фобій. І вона стала зовсім іншою! В неї буквально виросли крила, хоч це й дуже ба нальна метафора, а ти ж знаєш, я не люблю банальних слів…
З Будинку дитячої творчості вона перейшла керівником до студентського аматорського театру «Трясиспис». Вони разом написали п’єсу «Дорога Зради» і поставили її! І поставили так класно, що Асоціація аматорських театрів штату Вірджінія запросила їх до себе! Вони з Вітою минулого літа були у Сполучених Штатах! Віта склала іспити до університету ще в травні!
Отже, поки він пив, і лютував, і сотні разів називав їх маленькими нікчемами, які нічого не варті без нього, вони жили цікавим повнокровним життям і примудрилися багато чого досягти. Він запалив третю цигарку, тоскно глянув Ларисі у вічі.
- Мені шкода тебе, Дмитрику! У тебе була чітка орієн тація на те, щоб бути головою родини, на те, що ти все тягнеш на собі, а решта слухняно і вдячно йде за тобою. І тут раптом… катастрофа… - Лариса лагідно поклала руку на його лікоть, і він несподівано відчув вдячність до цієї жінки, з якою в нього ніколи не було теплих родинних стосунків і яка нібито так щиро співчуває йому нині.
- Давай ще по чарочці, Ларисо! Ти, я бачу, вже допиваєш, хоча й смокчеш по краплині.
- Так, так, я замовлю, облиш!
- Це ти облиш! Будь ласка, ще два по п’ятдесят! - гукнув він офіціанту, який замість чарок приніс їм цератову теку з меню.
- Чого саме вам по п’ятдесят? Знову «Арарат» п’ятизір ковий?
То, виходить, кожний мікроскопічний ковточок цього напою коштує мало не гривню, а він перехилив його, як останній алкоголік. Гаразд, він у студентські роки також умів смакувати коньяк по краплині…
- Тобі не заважає мій тютюновий дим?
- Аніскільки… - далі Лариса говорила йому речі, які можна було витлумачити як цілковито жахливі, але він не жахався, - Мені здається, Дмитре… ти зараз не в змозі осмислити й відчути смерть Вероніки. Ти ще й досі не ви брався з під уламків після катастрофи, коли завалився твій дім, твоє бетонне щастя. Тобі ще й досі зрада болить страш ніше, аніж смерть, і горе від житейської образи здається страшнішим, аніж горе від справді трагічної незворотності…