— Та, мабуть. Хоч усе тут багато складніше.
— Зрозуміло, пане полковнику. Думка моя ще не остаточна.
— У вас є й інші погляди на мистецтво?
— Ні, пане полковнику. Я додумався тільки до того, як було діло з тими bambini, Але чого б мені хотілося,— то це щоб хтось змалював оту гірську красу навколо Кортіни.
— Тіціан родом з тих країв,— мовив полковник. — Принаймні так вважають. Я спускався в долину і бачив будинок, де він, за переказом, з'явився на світ.
— Те місце чогось варте, пане полковнику?
— Не дуже.
— Ну що ж, коли він малював оті гори, — а там такі скелі кольору вечірньої заграви, сосни, навкруги сніг та гостроверхі шпилі...
— Campanili, — сказав полковник.— Такі, як он перед нами в Чеджії. Дзвіниці.
— Ну що ж, коли він гарно намалював ті місця, я залюбки купив би в нього дві-три картини...
— Він чудово малював жінок,— сказав полковник.
— Коли б я, скажімо, тримав шинок, чи корчму, чи заїзд, то в мене знайшлося б місце і для жінки,— відповів шофер.— Але боронь боже привезти таку картину додому: моя стара з'їсть мене живцем! Навіть кісток не залишить.
— Ви могли б подарувати картину вашому музею.
— Господи, та що там є у тому музеї? Наконечники для стріл, бойові убори з пір'я, ножі знімати скальпи, скальпи, скам'янілі риби, люлька миру, фотографія Пожирача Печінки Джонстона та ще шкіра одного пройдисвіта,— його спершу повісили, а потім якийсь лікар здер із нього шкіру. Картина з жінкою там зовсім ні до чого.
— Бачите campanile по той бік рівнини? — спитав полковник.— Я покажу вам місце, де ми воювали, коли я був хлопчиськом.
— Ви й тут воювали, пане полковнику?
— Так,— відповів полковник.
— А в кого був тоді Трієст?
— У німців. Тобто у австрійців.
— А ми його в них відібрали?
— Лише потім, коли скінчилась війна.
— А чиї були Флоренція і Рим?