— Тільки не скажіть вельмишановному Паччарді,— мовив полковник.
Це стало їхнім улюбленим жартом: вельмишановний Паччарді був міністром оборони Італійської республіки. Він мав стільки ж років, як і полковник, і мужньо воював у першу світову війну, а також в Іспанії, де командував батальйоном і де полковник, тоді воєнний спостерігач, познайомився з ним. Серйозність, з якою міністр оборони ставився до своїх обов'язків у цій нездатній до будь-якої оборони країні, смішила полковника і бармена. Обидва були практичними людьми, і кожна згадка про вельмишановного Паччарді як захисника Італійської республіки дуже їх розважала.
— У нас там весело, — сказав полковник, — Отож я й не від того.
— Слід би трохи механізувати вельмишановного Паччарді. Дайте йому атомну бомбу.
— У мене в багажнику є аж три,— сказав полковник. — Найновіші, вдосконалені моделі. Паччарді не можна лишати без зброї. Треба дати йому ще й бактерій.
— Авжеж, ми не підведемо вельмишановного Паччарді! Краще один день побути левом, аніж усе життя ягням.
— Краще померти стоячи, ніж жити на колінах,— додав полковник. — Але частенько доводиться й на череві плазувати, коли хочеш лишитися живим.
— Це що за балачки, полковнику!
— Ми їх голими руками подушимо! — провадив полковник. — На ранок устане мільйон захисників вітчизни!
— А хто ж їм дасть зброю?
— Про це подбають. Це лиш початок великого плану.
Зайшов шофер. Полковник похопився, що він забув стежити за дверима, поки балакав з барменом. Він завжди сердився на себе, коли забував про пильність.
— Чого ви там стільки длубались, Джексоне? Хочете випити?
— Ні, пане полковнику, спасибі.
«Бісів святенник! — подумав полковник. — Та чого це я в'ївся на нього?..»
— Зараз поїдемо, — сказав він.— Я тут трохи вчився в свого приятеля говорити по-італійському.
Він озирнувся на міланських спекулянтів, та вони вже пішли.
«Який повільний я стаю, — подумав він. — Гляди, ще хтось колись застукає. Можливо, навіть вельмишановний Паччарді».
— Скільки з мене? — спитав він коротко.
Бармен сказав і глянув на нього своїми розумними очима: вони вже не сміялись, хоч у кутиках не зникли ще веселі зморшки. «У нього, певно, все гаразд,— подумав бармен.— Дай йому боже, чи хто там іще, щоб з ним не сталося біди!»
— Бувайте, полковнику, — промовив він.
— Чао,— сказав полковник.— Джексоне, ми спустимось естакадою й поїдемо на північ, де пришвартовані моторні човни. Ось і носій з нашими валізами. Хай він несе їх і далі — тут такий порядок.