Стілітано всміхнувся, не звертаючи на мене жодної уваги.
— Тобі начхати на мене?
— Не без того, — кинув він.
— Скористайся цим.
Він знову всміхнувся, витріщивши очі.
— Навіщо?
— Ти знаєш, що ти славний хлопець. І гадаєш, що можеш на всіх начхати.
— Я маю право, я симпатяга.
— Ти певний?
Він вибухнув сміхом.
— Певний. Тут не змахлюєш. Я такий гарнюк, що інколи декотрі починають клеїтися до мене. Щоб їх здихатися, доводиться робити їм усілякі капості.
— Що саме?
— Ти хочеш знати? Зажди, побачиш незабаром мене у ділі. Ще матимеш нагоду пересвідчитися. Де ти спиш?
— Тут.
— Не варт. Поліція тебе шукатиме. Вона припреться насамперед сюди. Ходи зі мною.
Я сказав Сальвадорові, що не можу залишитися в готелі цієї ночі і що колишній леґіонер запропонував мені свою хату. Він змертвів. Мені стало соромно, що він так просто змирився зі своїм лихом. Аби покинути його без докорів сумління, я його образив. Я міг це зробити, позаяк він мене щиро кохав, аж обожнював. На його пригнічений, але повний ненависті погляд бідолашного недоумка я відповів одним словом: «Педик». І пішов до Стілітано, який чекав на мене надворі. Його готель стояв у глухому закутні найтемнішого кварталу. Він там жив уже кілька днів. Із коридору, що виходив прямо на хідник, сходи вели до кімнат. Коли ми бралися нагору, він кинув мені:
— Хочеш залишитися зі мною?
— Якщо бажаєш.
— Твоя правда. Так ліпше виборсатися з лайна.
Перед дверима в коридор він ще попросив:
— Дай мені сірники.
Для нас обох залишилася лише одна коробка сірників.