То було якесь заціпеніння, коли якось увечері, обшукуючи мене після вуличної облави — я розповідаю про випадок, що стався перед приключкою, з якої починається моя книжка — ошелешений поліцай видобув із моєї кишені, серед інших речей, тюбик вазеліну. Над ним зважилися кепкувати, позаяк у тюбику був ментоловий вазелін. Уся канцелярія суду, а інколи і я сам — гіркотно — вибухали сміхом і аж звивалися, чуючи таке:
— Ти що, їх товчеш через ніздрі?
— Дивись, не підхопи нежиті, а то ощасливиш свого приятеля коклюшем.
Злодійським жаргоном я кепсько передаю ту злу іронію іспанських виразів, просто блискучих і дошкульних. Ішлося про тюбик вазеліну, один із кінців якого був кілька разів загнутий. Це свідчило про те, що ним уже користувалися. Поміж вишуканих речей, які було знайдено в кишенях чоловіків, схоплених під час цієї вуличної облави, він постав як знак тої самої мерзоти, що маскується із найбільшою старанністю, а також як знак таємної милости, що незабаром врятує мене від зневаги. Коли я сидів запертий у камері і щойно досить набрався духу, аби здолати нещастя мого арешту, образ цього тюбика вазеліну виник і більше мене не покидав. Поліцаї переможно вимахували ним переді мною, виказуючи в такий спосіб свою помсту, ненависть і зневагу. Отак жалюгідна зашмульгана річ, яка мала для світу — зловорожого представництва сього світу, яким є поліція, а надто оце особливе товариство іспанських поліцаїв, пропахлих часником, потом та олією, але заможних на вигляд, зашкарублих у своїх м'язах і моральній самовпевненості — найогидніше призначення, стала для мене вкрай дорогою. На противагу багатьом речам, до яких я ставився з пошаною та ніжністю, ця річ зовсім не була увінчана лаврами; вона залишилася лежати на столі маленьким тюбиком вазеліну із сірого олива, тьмяного, загнутого на кінці, синюватого, чия дивовижна відстороненість і разюча схожість із банальними речами тюремної судової канцелярії (лава підсудних, чорнильниця, правила внутрішнього розпорядку, туаза,[viii] запах), чия Цілковита байдужість, довели б мене до розпачу, якби вміст цього тюбика, через те, можливо, що був масний, не викликав у пам'яті світильник і не змусив пригадати одну скорботну опівнічницю.
(Отак, удавшись до опису, я відтворив цей дрібний предмет, але тут втручається ще якийсь образ: під вуличним ліхтарем міста, де я пишу, я бачу тьмаве обличчя невеличкої старої жінки, пласке й круглясте, як місяць, геть бліде — чи то сумне, чи лицемірне. Підійшовши до мене, вона почала белькотіти, що дуже бідна, і попросила трохи грошей. Покірність на обличчі цієї риби-місяця свідчила, що старенька щойно вийшла з тюрми.
«Вона злодійка, подумалось мені. Коли я відійшов від неї, якась пронизлива мрія, що жевріла в глибині мого «я», а не десь на узбіччі мого розуму, розродилася думкою, що жінка, яку я щойно зустрів, можливо, моя мати. Я нічого не знав про ту, що покинула мене в колисці, але сподівався, що то була саме вона, ота стара злодійка, яка жебрала вночі.
А що, коли то вона? — мордувався я, відходячи від старої. Ох! Якби то була вона, я засипав би її квітами, гладіолусами, трояндами та поцілунками! Я зросив би сльозами ніжності очі цієї риби-місяця, це обличчя, кругловиде й тупе! Але навіщо, діймав я себе запитаннями, навіщо плакати? Стало якоїсь дещиці часу для моєї свідомості, щоб замінити ці звичні вияви ніжності байдуже якими вчинками і навіть най-ганебнішими, наймерзеннішими, які я наділяв тим самим значенням, що й поцілунки, сльози чи квіти.
Я задовольнився б тим, що плюнув би на неї, думав я, гинучи з любови. (Слово «гладіолус», яке я використав вище, чи не спричинилося б, часом, до слова «блювотиння»?) Плював би на її волосся або ригав на її руки. Але я обожнював би цю злодійку — свою матір).
Тюбик вазеліну, призначення якого вам добре відоме, викликав в уяві обличчя тієї, яка протягом мрії, що тяглася вздовж темних завулків міста, була найкоханішою матір'ю. Він прислужився мені для підготовки до стількох потаємних утіх у місцях, гідних його скромної банальносте, яка стала умовою мого щастя, доказом чого була моя брудна носова хустинка. На цьому столі лежало знамено, яке розповідало невидимим легіонам про мою перемогу над поліцаями. Я сидів у камері. Я знав, що цілу ніч мій тюбик вазеліну буде виставлений на осуд — виворіт Вічного Обожнення — гурту гожих, дужих і кремезних поліцаїв. Таких дужих, що найнемічніший із них, ледь стиснувши той тюбик пальцями, міг би з нього вичавити, спочатку з легеньким попукуванням, клейку тасьму, яка вилазитиме в безглуздій тиші. Проте я був певен, що цей жалюгідний і такий рахманний предмет виявив би їм спротив, самою своєю наявністю він підняв би на ноги поліцію всього світу, накликав би на себе зневагу, ненависть, можливо, ледь глузливу, сліпу й німу лють, мов герой трагедії, що, забавляючись, розпалює гнів богів, мов і він, цей герой, незрушний, вірний моєму щастю і гордий. Як би я хотів відшукати найпромовистіші слова у французькій мові, щоб його оспівати. Як би мені хотілося також побитися заради нього, вчинити різницю на його честь і обарвити в червоне долину на спаді дня.[ix]
Від краси його вираження залежить краса морального вчинку. Сказати, що вчинок гарний, означає вирішити, що він таким буде. Залишається це довести. Це візьмуть на себе образи, тобто зв'язки із пишнотами матеріального світу. Вчинок тоді чарівний, коли він викликає, видобуває з нашої горлянки пісню. Інколи сумління, завдяки якому ми розмірковуємо над вчинком, відомим як мерзенний, сила вираження, якою воно мусить бути позначене, примушують нас співати. Саме тому зрада і є чарівною, бо спонукає нас до співу. Зраджуючи злодіїв, я повертався б не тільки до морального світу, — міркував я собі, — а й до педерастії. Здобуваючись на силі, я стаю богом для самого себе. Я диктую. Стосовно людей слово «краса» означає для мене гармонійну єдність обличчя і тіла, до якої іноді додається мужня ґрація. Краса тоді супроводжується чудовими, владними, величавими рухами. Нам здається, що їх визначають вельми своєрідні моральні засади, і, культивуючи в собі такі чесноти, ми сподіваємося надати нашим нещасним обличчям і хворим тілам тої снаги, якою природно володіють коханці. На жаль, ці чесноти, якими вони ніколи не володіли, є нашою неміччю.
Зараз, пишучи оці слова, я думаю про своїх коханців. Я хотів би просочити їх моїм вазеліном, цією ніжною речовиною з легким запахом м'яти; я хотів би, щоб їхні м'язи зволожилися в цій пестливій прозорості, без якої їхні найдорожчі якості не такі звабливі.
Кажуть, якщо хтось позбувається якоїсь частини тіла, то та, що залишилася, стає дужчою. Я тішив себе сподіванками, що Стілітанів прутень увібрав у себе всю потугу його відтятої руки. Тривалий час я уявляв твердий, грубий, здатний на крайнє нахабство орган, хоча спочатку мене заінтригувало те, з чим Стілітано дозволив мені ознайомитися: єдина, але на диво чітко окреслена бганка на лівій холоші його блакитних полотняних штанів. Можливо, ця деталь не так невідступно переслідувала б мене у мріях, якби Стілітано щохвилини не спрямовував туди свою лівицю і якби він, на манір дам, які роблять реверанс, що утворює складку, не затискав обережно тканину нігтями. Я не вірю, що він ніколи не втрачав холодного розмислу, але поруч зі мною він був особливо спокійний. З легкою зухвалою заразом зневажливою посмішкою він дивився, як я перед ним умліваю. Я знав, що він мене покохає.
Не встиг Сальвадор із кошиком у руці переступити поріг нашого готелю, як я, надто розчулений, поцілував його на вулиці, але він відштовхнув мене:
— Ти збожеволів! Нас матимуть за mariconas![x]
Він досить пристойно розмовляв французькою, яку вивчив на околицях Перпіньяна, куди їздив на збирання винограду. Образившись, я відійшов від нього. Обличчя у хлопця було фіолетове. Воно мало колір капусти, зірваної взимку. Сальвадор не всміхався. Він був приголомшений. «Це важко, — думав він, — уставати спозаранку, щоб жебрачити на снігу. Жан не вміє тримати себе в руках». Його волосся було скуйовджене і мокре. Крізь скло на нас дивилися обличчя, оскільки на нижньому поверсі готелю розмістилася кав'ярняна зала, вікнами на вулицю, яку треба було перетнути, аби зійти нагору в номери. Сальвадор витер обличчя рукавом і ввійшов. Я завагався. Відтак гулькнув за ним. Мені було двадцять років. Якщо крапля на кінчику носа така прозора, як сльоза, то чому б мені її не злизнути так само ревно? Я був у цьому, тобто у виправданні мерзоти, надто бувалий. Якби я не боявся викликати обурення в Сальвадора, то зробив би це в кав'ярні. Тим часом він шморгнув носом, і я здогадався, що хлопець проковтнув свої шмарки. Із кошиком у руці він пройшов мимо прошаків та ракла прямо на кухню. Я йшов слідком.
— Що з тобою? — запитав я.
— Ти привертаєш до себе увагу.
— Що тут поганого?
— Таж не цілуються отак, просто на людях. Сьогодні ввечері, якщо ти хочеш…
Він сказав усе це з маркітною гримасою, неохоче і навіть презирливо. Я хотів лише засвідчити йому свою вдячність, зігріти його своєю вбогою ніжністю.
— А що ти подумав?
Хтось його відштовхнув, не вибачившись, віддаляючи мене від нього. Я не подався слідом за ним на кухню, а підійшов до лавиці біля груби і сів на вільне місце. Я збентежився, погано уявляючи, в який спосіб, втративши голову від могутньої краси інших, я міг би віддатися любощам цього запаршивілого і бридкого злидаря, з яким поводилися грубо навіть легкодухи, закохатися у його вугласті сідниці… а що як, на лихо, у нього ще й розкішний прутень?