Роман
--------------------------------------
Не вважайте за обридливість, але чи не міг би я стати вам у пригоді? Боюсь, інакше ви не порозумієтеся з шановним горилою, що вершить долю цього закладу. Бо ж він говорить тільки по-голландському. І якщо ви не звіритесь на мене, він не здогадається, що вам хочеться випити джину. Ну от, здається, він мене зрозумів. Бачте, кивнув головою, а це, певне, знак, що мої докази переконали його. Він уже йде, навіть поспішає, але з якою розважливою статечністю. Ваше щастя — він не зарикав. Коли він не бажає подавати, йому досить рикнути, і ніхто більш не посміє наполягати. Давати волю своєму настроєві — це привілей великих звірів. А тепер дозвольте відкланятися, радий був вам прислужитися. О, дякую, дякую. Погодився б залюбки, але не хочу набридати. Ви дуже ласкаві. То я поставлю свою склянку біля вашої? Авжеж, правда ваша, — його німота приголомшує. Вона подібна до мовчання, що існує в пралісі, — мовчання грізного, як гармата, набита до самого жерла. Інколи мене дивує, що наш мовчазний друг так уперто зневажає мови цивілізованих країн. Його ж ремесло — частувати в цьому амстердамському барі, бозна-чого названому «Мехіко-Сіті», моряків усіх національностей. А за таких обов'язків його невігластво не дуже доречне, правда? Уявіть собі, що неандерталець потрапив до Вавілонської вежі і змушений там жити. Адже він би нудився: довкола всі чужі. А цей корчмар ніколи не почуває себе вигнанцем, робить знай своє і нічим його не схитнути. В одній з небагатьох фраз, що при мені зірвалася з його вуст, він виголосив таке: «Хочеш — згоджуйся, а ні — геть до дідька». Згоджуватися на чиї слова, геть до дідька кого? Звичайно, наш друг мав на увазі самого себе. Признаюся, мене ваблять такі цілісні натури. Коли з обов'язку свого фаху або з покликання міркуєш про людську природу, іноді відчуваєш тугу за приматами. Ті-бо не мають потайних думок. Наш хазяїн, щиро кажучи, має якісь там потаємні думки, але вельми невиразні. Оскільки він не розуміє того, що мовиться довкола, в його вдачі розвинулась недовірливість. Тому він і тримається з похмурою поважністю, ніби нарешті запідозрив, що не все йде гладенько-рівненько серед людей. За такого його настрою важко заводити з ним розмови, які не торкалися б його фаху. Погляньте, до речі, на задню стіну, бачите, просто над головою в господаря на шпалерах не такий вицвілий прямокутник, ніби там колись висіла картина? І справді, там була картина, і то цікава, справжній шедевр. Отож я був свідком того, як господар дому придбав його й на моїх очах продав. В обох випадках він поводився однаково недовірливо, і цілий тиждень усе обдумував. З цього погляду, слід визнати, життя в людському суспільстві трохи знівечило первісну простоту його вдачі. Завважте, я зовсім не ганю цього чоловіка. Я ладен поважати його цілком обгрунтовану недовірливість і залюбки поділив би її, аби, як бачите, не моя природна товариськість. На жаль, я базіка і легко сходжуся з людьми. І хоча я вмію тримати належну відстань, я не минаю жодної нагоди для знайомства. Коли я жив у Франції, то варто мені було зустріти розумну людину, як я вже починав шукати її товариства. О, бачу, вас здивував цей старосвітський вислів. Признаюся, я кохаюсь у високому штилі і взагалі в красномовстві. Моя химера! Сам себе картаю за неї, повірте! Я ж добре знаю, що схильність людини до тонкої білизни зовсім не говорить про її звичку мити ноги. Справді, вишуканий стиль подібний до шовкового полотна, що нерідко приховує екзему. Я втішаю себе думкою, що зрештою й недоріки не чистіші за нашого братчика, краснословця. О, звісно, не відмовлюся від другої склянки. Ви довго думаєте пробути в Амстердамі? Гарне місто, еге? Уроче? Ось епітет, якого я не чув уже багато років, відтоді як поїхав з Парижа. Але в серця пам'ять міцна, і я не забув нашої прекрасної столиці, не забув набережних Сени. Париж — вертеп, та й годі, пишні декорації, в яких рухаються чотири мільйони маріонеток. За останнім переписом їх, можливо, вже п'ять? Але ж вони плодяться й множаться. Хіба ж це дивина? Мені завше здавалось, що в наших співгромадян дві шалені пристрасті: мислити і блудодіяти. Напропале, так би мовити. Але не осуджуймо їх, не самі вони жирують, уся Європа блудить. Я іноді думаю — а що скажуть про нас майбутні історики? Для характеристики нашого сучасника їм вистачить однієї фрази: він блудив і читав газети, І така характеристика, наважусь сказати, цілком вичерпна. Голландці? О ні, вони не такі сучасні! Але вони своє ще надолужать. От погляньте на них! Що вони роблять? Усі ці пани живуть коштом своїх дам. Проте всі вони, і чоловіки й жінки, вельми буржуазні й приходять сюди з пошани до легенди, про них складеної, або з глупоти. Словом, через надмір або через брак уяви. Час від часу ці сутенери влаштовують різанину або стрілянину, але не думайте, що вони кровожерні. Цього вимагає роль, та й усе, і вони вмирають зі страху, випускаючи останні набої. І все ж таки, по-моєму, ці люди моральніші за тих, хто вбиває, так би мовити, породинному, тихою сапою. Хіба ви не помітили, що наше суспільство якнайкраще надається до такого винищення? Ви, звісно, чули про тих маленьких рибок, що водяться в річках Бразілії: вони тисячами нападають на необачного плавця, за кілька секунд швидкими жадібними ковтками пожирають його, лишається один бездоганно обгризений чистенький кістяк. «Ви хочете мати особисте життя? Як усі люди?» Ви, звісно, кажете: «Так». Як же це сказати: «Ні»? Згодні? То вас і обгризуть: от вам професія, родина, організоване дозвілля. І дрібні зубки вгризаються у ваше тіло аж до кісток. Але я несправедливий. Не про хижаків треба говорити. Зрештою у нас самих так влаштовано: хто кого обгризе. Ну от, принесли нам нарешті джину. За ваше здоров'я! Овва, горила розтулив рота й назвав мене доктором. У цій країні всі доктори або професори. Тут люблять звеличувати людей, з доброти або зі скромності. У голландців принаймні злостивість не стала національною рисою. Між. іншим, я не лікар. Якщо ви хочете знати, я перед тим, як приїхати сюди, був адвокатом. А нині я суддя на покуті. Дозвольте відрекомендуватись: Жан-Батіст Кламанс, до ваших послуг. Радий познайомитися. Ви, мабуть, присвятили себе комерції? Більш-менш? Чудова відповідь! Та ще й мудра — у нас завжди і все «більш чи менш». Тоді дозвольте мені зіграти роль детектива. Ви приблизно мого віку, у вас погляд досвідченого сорокалітнього чоловіка, бувалого в бувальцях, ви більш-менш вишукано вдягнені, як одягаються у Франції, і у вас пещені руки. Отож ви більш чи менш буржуа. Але буржуа рафінований. Помітити старомодний мовний зворот — це, безперечно, показує, що ви людина освічена, бо ви не тільки помічаєте кучерявість стилю, вона і дратує вас. Нарешті, не хочу хвалитися, але я вас таки зацікавив, а це говорить про широту вашого кругозору. Словом, ви більш чи менш... Але все це байдуже. Фах мене цікавить менше, ніж секрети. Дозвольте вам поставити два запитання, але можете не відповідати, якщо вони здадуться вам нескромними. Ви були багаті? Більш-менш? Чудово. Ви не роздавали багатства бідним? Ні? Тоді ви з тих, кого я називаю саддукеями. Ви не дотримувалися заповідей Святого Письма, але, гадаю, через те не дуже виграли. Виграли? То ви знаєте Святе Письмо? Далебі, ви мене цікавите. А от я... Ну, поміркуйте самі. Зростом, широтою плечей і лицем, про яке мені часто говорили, що воно люте, я більше скидаюся на регбіста, еге ж? Але якщо судити з розмови, то доведеться визнати в мені певну витонченість. Пальто на мені благеньке, — мабуть, верблюд, з якого настригли вовну для сукна, зашолудивів і обліз, — зате нігті в мене пещені. Я, як і ви, чоловік досвідчений, а все-таки звіряюся вам цілком беззастережно, повіривши вашому обличчю. Словом, попри мої гарні манери й добірну мову, я завсідник матроських барів у тутешній гавані. Більше не допитуйтесь. Мій фах подвійний, от і все, так само, як моя натура. Адже я вже казав вам, що я адвокат на покуті. В моїй історії просте лише одне: я нічого не маю. Так, я був багатий і нічого не роздавав ближнім. Що це доводить? А те, що я також був саддукеєм... Ого! Чуєте, як завивають сирени в гавані? Буде вночі тума-нисько на Зейдерзе! Ви вже йдете? Перепрошую, коли затримав вас. Ні, вже дозвольте, я заплачу. Ви мій гість у цьому «Мехіко-Сіті», і я дуже радий, що можу вас пригостити. Авжеж, завтра я буду знову тут, як і завжди вечорами, і з вдячністю прийму ваше запрошення. Як вам знайти звідси дорогу... Отже, так... А втім, якщо це вас не обтяжить, я проводжу вас до порту, так найпростіше. Звідти, обійшовши Єврейський квартал, ви легко вийдете на прегарні проспекти, якими бігають зараз трамваї, напхані квітами і гримотливими оркестрами. Ваш готель на одному з тих проспектів, він називається Дамрак. Тільки після вас, прошу. Сам я мешкаю в Єврейському кварталі, принаймні так він називався доти, доки його не розчистили наші брати фашисти. От уже постаралися! Сімдесят п'ять тисяч євреїв вивезли до концтаборів або одразу замордували. Підмели під мітлу. Як не захоплюватися такою завзятістю й терплячою методичністю? Якщо в людини нема вдачі, то треба виробити в собі принаймні методичність. Тут вона, безперечно, зробила чудеса, і я мешкаю в тих місцях, де вчинені найбільші в історії злочини. Можливо, саме це й допомагає мені зрозуміти цього горилу та його недовірливість. Я можу таким чином боротися зі своїм природним нахилом, що невтримно вабить мене до людей. Тепер, коли я бачу нове обличчя, хтось у мені б'є на сполох: «Тихіше! Озирайся на задні колеса! Небезпечно!» Навіть коли в мене виникає симпатія до людини, я тримаюся насторожі. . А чи знаєте ви, на моїй батьківщині, в маленькому сільці під час каральної експедиції німецький офіцер дуже ґречно попросив стару матір самій вибрати, кого з двох її синів розстріляти як заручника. Уявляєте собі, що то — вибрати?
Ось цього? Ні, он того. І дивитись, як його ведуть. Не поглиблюймо питання, але повірте, добродію, будь-які несподіванки можливі. Я знав одного чоловіка, котрий серцем відкидав недовіру. Він був пацифіст, поборник цілковитої, необмеженої волі, любив несхитною любов'ю все людство і всю звірину на землі. Вибрана душа! Так, це вже безперечно. І от під час останніх релігійних воєн у Європі він виїхав жити в село. На порозі своєї хати він написав: «Хай би звідки ви прийшли, завітайте, ласкаво прошу!» І хто ж, по-вашому, відгукнувся на це гостинне запрошення? Фашисти. Вони ввійшли до миротворця, як до себе додому, й випустили йому тельбухи. О, перепрошую, пані! А втім, вона нічого не зрозуміла. Як багато довкола люду, хоча пора пізня, дощ ллє, не перестаючи, вже кілька днів поспіль. На щастя, існує джин, єдиний проблиск у цій пітьмі. Відчуваєте, як він запалює в вас вогонь, золотистий, з мідним полиском? Люблю вечорами тинятися містом і відчувати, як мене зігріває джин. Іноді блукаю цілі ночі, мрію або все розмовляю сам із собою. Ось так, як сьогодні ввечері. Ага, боюсь, що вже заморочив вас. Ні? Дякую, ви дуже ласкаві. Але знаєте, душа переповнена, і тільки-но розтулю рота — слова течуть, течуть. Та ще й ця країна мене надихає. Я люблю цей народ, юрби людей рояться тут на пішоходах, затиснуті на малому просторі між будинками і каналами, оточені туманами, холодною землею і морем, над яким парує, як пара над балією. Люблю цей народ, у голландців двоїста натура: вони тут і воднораз десь далеко. Еге ж! Ось послухайте їхні важкі кроки по лискучій бруківці, погляньте, як вайлувате вони походжають поміж своїми рундуками, де повно золотавих оселедців і коштовностей барви опалого листу; ви, певне, гадаєте, що вони тут цього вечора? Ви помиляєтесь, як і всі, маючи цих славних людей за плем'я синдиків і купців, гадаючи, що вони підраховують свій зиск і свої шанси на вічне життя, а ліриками робляться тільки вряди-годи, коли, насадивши на голови крислаті капелюхи, беруть урок анатомії. О, як ви помиляєтесь! Правда, вони проходять біля нас, і ви погляньте — де їхні голови? В червоному чи зеленому світному тумані, що його розливають неонові вивіски, що рекламують джин і м'ятний лікер. Голландія — це сон, добродію, золотий імлистий сон, імлистіший вдень, золотавіший уночі, але і вночі і вдень цей сон населений Лоенгрінами, ось такими, як ці молодики, що задумливо їдуть на своїх чорних велосипедах з високим кермом, схожих на жалобних лебедів, що невтомно ковзають по всій країні довкола морів, уздовж каналів. А люди поринають у мрії в неоновому серпанку мідного полиску, вони кружляють на одному місці, вони моляться в золотавому ладані туману — їх уже нема з нами. Вони полинули у мріях за тисячі кілометрів — до Яви, до далекого острова. Вони моляться усміхненим індонезійським божкам, що ними оздоблені в них усі вітрини і що витають зараз десь над нашими головами, а потім ухопляться, як тропічні мавпи, за вивіски й дахи, розташовані драбинками, і відразу нагадують цим зажуреним колоністам, що Голландія — це не лише торгова Європа, але й море, море, що веде до Сіпанго і до тих островів, де люди вмирають шаленими і щасливими. Але ж я розходився, виголосив цілу промову на захист. Перепрошую. Що діяти — така звичка, добродію, покликання. Та й хочеться мені, аби ви краще зрозуміли це місто і сутність речей. Адже ми біля самої їхньої сутності. Ви помітили, що концентричні канали Амстердама схожі на пекельні кола? Звісно, пекла міщанського, населеного лихими снами. Коли приїдеш сюди з інших місць і починаєш проходити цими колами, життя, а отже, і його злочини, стають відчутнішими, похмурішими. Ми тут в останньому колі. В колі тих... А, ви й це знаєте? До лиха, все важче стає визначити, хто ви такий. Але тоді ви розумієте, чому я кажу: осереддя світу саме тут, хоча Голландія й розташована на краю суходолу. Людина з тонкою організацією збагне цю чудасію. В кожному разі, для читачів газет і блудяг — це остання межа материка. Вони з'їжджаються сюди з усіх кінців Європи і зупиняються довкола внутрішнього моря, на безбарвному піщаному березі. Вони наслухають сирен і марно шукають у тумані обриси суден, потім знову переходять мостами через канали і під дощем вертаються до себе. Змерзнувши, вони заглядають у «Мехіко-Сіті» і всіма мовами вимагають джину. Там я їх і очікую. Отож до завтра, шановний пане і любий співвітчизнику. Ні, ні, ви тепер легко знайдете дорогу. Я доведу вас до мосту — сам я, бачте, ніколи не ходжу вночі по мосту. Дав таку обітницю. Ну, уявіть собі, що хтось у вас на очах кинувся у воду. Одне з двох: або ви кинетесь рятувати бідолаху, а в холодну пору року це загрожує вам загибеллю, або покинете потопельника напризволяще, і від його тихих сплесків, спроб виплисти вас іноді мучитиме дивна гризота. Ну, на добраніч! Прошу? Ви не знаєте, хто ті дами у вітринах? То втілена мрія, пане, мрія! Мандрівка до Індії, що коштує недорого. Ці кралі пропахли екзотичними прянощами. Ви входите, вони зашморгують завіси, і плавання починається. Боги сходять на оголені тіла, океаном дрейфують острови, несамовиті, увінчані розмаяними на вітрі кучмами високих пальм. Спробуйте.
Що таке суддя на покуті? О, я бачу, ви заінтриговані. Далебі, я це сказав без лукавства і можу розтлумачити. В якомусь розумінні це навіть належить до моїх обов'язків. Але спершу я оповім вам дещо про себе — тоді буде й зрозуміліша моя розповідь. Кілька років тому я був адвокатом у Парижі і, слово честі, адвокатом досить відомим. Певна річ, я вам не назвав свого справжнього імені. Я спеціалізувався на «благородних справах», захищав вдів і сиріт. Не знаю, чому боронити їх благородно, адже є лихі вдовиці й люті сироти. Але досить було, аби від підсудного ледь запахло жертвою, як широкі рукави моєї мантії починали розмаюватись. Та ще й як! Чисто тобі буря. Щира душа! їй-Богу, можна було подумати, що сама богиня правосуддя щоночі сходила на моє ложе. Я певен, вас захопив би точно обраний тон моїх промов на захист, щирість мого хвилювання, переконаність, теплота і стримане обурення. Природа дала мені виграшну зовнішність, шляхетні пози давалися мені легко. Крім того, мене підтримували два щирі почуття. Почуття вдоволеності від того, що я борюся за правду, і несвідома зневага, власне, до суддів. Та зневага, щиро сказати, була не така вже й несвідома. Нині я знаю, що вона мала свої підстави. Але збоку вона видавалася якоюсь пристрастю. Годі заперечувати, що принаймні тепер на суддів у нас сутужно, еге ж? Та я не можу взяти до тями, як це людина наважується виконувати такі дивовижні обов'язки. Судді, одначе, примелькалися мені, і я мирився з їхнім існуванням, як, скажімо, миряться з існуванням сарани. Тільки й того, що навала стрекотливих комах ніколи не приносила мені жодного мідяка, тоді як на прожиття я заробляв собі завдяки суперечкам з цими людьми, яких зневажав. Отож я перебував у таборі справедливості, і цього було досить для мого душевного спокою. Відчуття своєї слушності, втіхи перемогою над супротивником і самоповага — все це, любий пане, потужні пружини, що допомагають вистояти в борні і навіть іти вперед. Позбавте людину цих почуттів, і вона обернеться на скаженого собаку. Скільки злочинів вчинено тільки тому, що винуватець не міг стерпіти думки, що його викрито! Я знав колись одного промисловця. Дружина його була чарівна і викликала загальне захоплення, а він усе-таки зраджував її та ще й просто навіснів від того, що був винний перед нею і що ніхто, навіть він сам, не міг би видати йому свідоцтва про чеснотливість. Що більше виявлялася бездоганність його дружини, то дужче він біснувався. Врешті усвідомлення власної вини стало йому нестерпне. І як, на вашу гадку, він учинив тоді? Перестав її зраджувати? Де там! Він убив її. Так ми з ним і познайомились. Моє становище було куди вигідніше. Я не тільки не ризикував потрапити до табору правопорушників (зокрема, ніяк не міг убити свою дружину, бо був неодружений), а ще й виступав на їхній захист з єдиною умовою, щоб вони були справжніми вбивцями, як ото дикуни бувають справжніми дикунами. Саме моя манера вести захист давала мені велике вдоволення. У своїй професійній діяльності я був воістину бездоганний. Хабарів я не брав, певна річ, до якогось крутійства не опускався ні разу. І, теж рідкісна риса, ніколи не піддобрювався до жодного журналіста, аби він прихильно відгукнувся про мене, ні до чиновника, чия доброзичливість могла б стати мені в пригоді. Десь двічі-тричі мені випадало дістати орден Почесного легіону, але я відмовлявся зі скромною гідністю, знаходячи в цьому істинну свою нагороду. Нарешті, я ніколи не брав грошей з голоти і ніколи не кричав про те по всіх усюдах. Повірте, добродію, я зовсім не хочу хвалитися. Я не мав тут жодної заслуги: мені завше була смішна жадібність, що заступила в нашому суспільстві місце шанолюбства. Я важив вище. Ось побачите: щодо мене це правильний вислів. Самі поміркуйте, чого ще мені було треба? Я тішився власною шляхетністю, а ми ж бо всі добре знаємо, що це неабияке щастя, хоча задля взаємного заспокоєння ми часто вдаємо, ніби ганимо такі почуття, називаючи їх самозакоханістю. Як там хочете, а я таки радів, що природа дала мені властивість так гостро реагувати на горе вдів і сиріт, що зрештою вона розрослася, розповилася і завжди бувала відчутною в моєму житті. Скажімо, я вельми полюбляв допомагати незрячим переходити вулицю. Тільки-но я помічав ціпок, що нерішуче тицявся на краю тротуару, я так і кидався прожогом, іноді на мить випереджаючи чиюсь уже простягнуту милосердну руку, підхоплював сліпця, забирав його від усіх інших благодійників і лагідно, але рішуче вів його переходом через вулицю, обминаючи всілякі перешкоди, й приводив до тихої пристані — на протилежний бік, де ми з ним розходилися, обидва приємно схвильовані. Достоту так само любив я показувати перехожим дорогу, давати прикурити, допомагати тягти важко навантаженого візка, підштовхувати застряглу на бруківці машину, охоче купував газету в члена Армії спасіння чи букетик у старої квіткарки, хоча й знав, що вона краде квіти на монпарнаському цвинтарі. А ще я любив — розповідати про це найважче — подавати милостиню. Один мій приятель, щирий християнин, признавався, що, коли він бачить, як до його дому суне жебрак, йому спершу робиться якось незатишно. А зі мною було куди гірше: я радів! Але годі про це. Побалакаймо краще про мою чемність. Вона була всім відома та ще й незаперечна. Вона завдавала мені великої радості. Якщо мені іноді так таланило вранці, що я міг поступитися місцем в автобусі чи в метро — звісно, тому, хто його заслужив, — підняти якусь річ, яку впустила стара пані, й подати її, привітно посміхаючись, або хоча б відступити таксі якій людині, що поспішає, то весь день був для мене осяяний цим. Признаюсь, я навіть радів страйкам на громадському транспорті, бо в ці дні міг на автобусній зупинці посадовити в свою машину когось із безталанних моїх співгромадян, котрі не знали, як їм дістатися додому. Віддати своє місце в театрі, аби якась парочка могла сісти поруч, прислужитися у залізничному вагоні молодій дівчині, люб'язно закинувши її валізу на сітку, надто для неї високу, — всі ці подвиги я звершував частіше за інших людей, бо сам шукав нагоди, а ще тому, що вони давали мені солодку втіху. Мене вважали за людину щедру, та я такий і був насправді. Я виявляв цю рису і в громадській, і в особистій благодійності. Мені анітрохи не було шкода розлучатися з дарованою річчю або з кругленькою сумою; навпаки, я завше добував з тої філантропії маленькі радощі. І далеко не найменшою з них була меланхолійна думка про марність моїх дарів і про вельми ймовірну невдячність у відповідь. Мені було дуже приємно дарувати, але я терпіти не міг, коли мене силували до цього. Підписні листки з їхніми точними цифрами дратували мене. І я давав за ними з нехіттю. Мені хотілося самому розпоряджатися своїми щедротами.
Звісно, все це дрібниці, але вони допоможуть вам зрозуміти, скільки втіхи я знаходив постійно в житті, а надто в своїй професії. От, приміром, зупинить тебе в коридорі Судової палати дружина обвинуваченого, котрого ти захищав тільки в ім'я справедливості чи з жалю, тобто безкоштовно, почуєш, як ця жінка лепече, що тепер уся їхня родина у вічному боргу перед тобою, а ти відповіси їй, що це цілком природно з твого боку, і кожен на твоєму місці вчинив би так само, запропонуєш їй навіть грошову допомогу на чорний день, а потім, аби урвати всі її щиросердні слова й зберегти правдивий їх резонанс, поцілуєш руку бідолашці і цим завершиш розмову. Ні, то висока втіха, любий пане, недоступна вульгарному шанолюбству. Ти ніби піднімаєшся на вершину шляхетності, яка не потребує ніякого заохочення. Зупинімося на цих високостях. Тепер ви вже розумієте, звичайно, що я хотів сказати, заявивши, що я «важив вище». Я правильно назвав це «вершиною шляхетності», єдиною, на якій я міг жити. Так, я почував себе вільно, тільки коли дерся вгору. Навіть у житейських дрібницях мені завше хотілося бути вищим за інших. Тролейбусу я віддавав перевагу перед вагонами метро, автобусу перед атомобілем, терасам перед антресолями. Я люблю спортивні літаки, коли над головою розпросторюється небо, а на пароплавах завжди обираю для прогулянок верхню палубу. В горах я тікаю від ущелин, видираюсь на плато й перевали. Якщо вже рівнина, то полонина, на менше я не згоден. Аби доля мені судила вибирати собі якесь ремесло, скажімо, токаря чи покрівельника, будьте певні, я обрав би дахи і не побоявся б запаморочення. Трюми, льохи, підземелля, гроти, провалля будять у мені жах. Я навіть зненавидів спелеологів, котрим вистачає нахабства забирати перші сторінки газет, і подвиги цих дослідників були мені огидні. Лізти в провалля завглибшки вісімсот метрів та ще й наражатися на ризик не витягти голови з розпадини у скелі (з «сифона», як кажуть ці дурні) — на таке геройство, видавалось мені, могли піти лише якісь збоченці або психопати. В цьому є щось мерзенне.
Природна тераса заввишки п'ятсот-шістсот метрів над рівнем моря, яке ще бачиш, яке залите світлом, — ось де мені дихалося найлегше, а надто коли я там був сам-один, далеко від людських мурашників. Я дуже добре розумів, чому казання, сміливі пророцтва, вогненні дива відбувалися на верховинах. По-моєму, ніхто не міг віддаватися думам у склепах чи у в'язничних камерах (якщо тільки останні не були розташовані в вежах, звідки розгортається широкий краєвид) — там не роздумували, а пліснявіли. Я розумів тих, хто пішов у ченці, а потім став розстригою через те, що вікно келії виходило не на ясні простори, а на глухий мур. Будьте певні, сам я не пліснявів. Щодень і щогодини я на самоті з собою або на людях видирався на високості, розпалював там яскраві ватри і слухав радісні вітальні крики, що долітали знизу. Так я радів життю і власній своїй досконалості. Фах адвоката, на щастя, цілком вдовольняв мої поривання до висот. Він позбавляв мене гіркої образи на моїх ближніх, котрим я завше робив послугу, не бувши їм нічим зобов'язаний. Він ставив мене вище судді, котрого я своєю чергою ставив вище підсудного, а останній зобов'язаний був, звісно, відчувати до мене вдячність. Самого ж мене ніхто не судив: я був безкарний. Я був непідвладний жодній судовій окрузі, не був на помості трибуналу. Я був десь над ним, у колосниках, як боги в античному театрі, які час від часу з допомогою пристрою спускалися, щоб змінити перебіг дійства й надати йому бажаного напряму. Зрештою жити, вивищуючись над іншими, — ось єдина для нас можливість викликати захоплені погляди і вітальні вигуки натовпу. Дехто з моїх підзахисних, до речі, і вчинив убивство саме з таких мотивів. Кримінальна хроніка в газетах, власна жалюгідна роль у житті і висока думка про себе, безперечно, вкидала їх у сумну екзальтацію. Як і багато людей, їм було вже несила терпіти свою безіменність, і це нетерпляче прагнення прославитись і могло призвести їх до зловісних крайнощів. Адже щоб добитися слави, досить убити консьєржку в своєму домі, тільки й того. На жаль, така слава лукава — надто вже багато на світі консьєржок, які заслуговують, щоб їх шпортонули ножем. На суді злочин весь час на передньому плані, а сам злочинець з'явиться біля рампи ненадовго, його відразу заступлять інші постаті. Словом, за короткі хвилини тріумфу йому доводиться платити надто дорого. А от ми, адвокати, боронячи цих нещасних шанолюбців, справді можемо прославитися водночас з ними і поруч них, але в куди ощадливіший спосіб. Усе це мене й підохочувало докладати похвальних зусиль, аби вони платили якнайменше. Адже, розплачуючись за свої переступи, вони трохи платили й за мою репутацію. Обурення, ораторський хист, хвилювання, які я на них витрачав, звільняли мене від найменшого боргу перед ними. Судді карали, бо винним годилося спокутувати свою провину, а я, вільний від будь-якого боргу, непідсудний, безкарний, існував, вільно ширяючи в райському сяєві. Як же не назвати раєм бездумне існування, любий мій пане? От я й розкошував. Мені зроду не доводилося вчитися жити. Тут я був природженим спритником. Для деяких людей найважливіше завдання — сховатися від нападок, а для інших — ладнати з нападниками. Щодо мене, то я вирізнявся гнучкістю. Коли треба було, тримався просто, коли годилося, замикався в мовчанні, то виявляв веселу невимушеність, то статечність. Я завше був у своїй стихії. Не дивина, що я й тішився великою популярністю, а своїм перемогам у товаристві не знав і ліку. На вроду я був непоганий, вважався і невтомним танцюристом, і скромним ерудитом, любив жінок і воднораз любив правосуддя (а поєднувати ці два нахили не так-то легко), був спортсменом, кохався в мистецтві і в літературі, — але вже, мабуть, годі, а то ви запідозрите мене в самозакоханості. Та все-таки уявіть собі чоловіка в розквіті літ, здорового нівроку, що аж ніяк не страждає нічницями, чоловіка неабиякого хисту, однаково здібного і в фізичних вправах і в розумовій гімнастиці, ні вбогого, ні заможного, вельми вдоволеного з себе — це вдоволення він виявляє лише в приємній для всіх товариськості. Хіба я не мав слушності вважати, що мені в житті щасливо повелося? Атож, мало кому жилося так просто, як мені. Мені зовсім не доводилося ламати себе, я приймав життя таким, яким воно було згори донизу, з усією його іронією, його величчю і його рабством. Зокрема, плоть, матерія, — словом, усе тілесне, що бентежить і пантеличить багатьох людей, закоханих або самотніх, нітрохи не гнітило мене, а давало самі лише радості. Я створений був для того, щоб мати тіло. Тим-то й розвинулась у мене врівноваженість і спокійна певність себе, що її люди відчували в мені й іноді навіть признавалися, що вона допомагала їм жити. Словом, мого товариства шукали. Часом новим моїм знайомцям здавалося, ніби вони колись уже бачилися зі мною. Життя і люди з їхніми дарами йшли мені назустріч, і я приймав захоплення моїх шанувальників з доброзичливою гордістю. Далебі, я жив таким повнокровним життям, з такою простотою й силою відчував людську сутність, що здавався собі трохи надлюдиною. Виріс я в чесній, але невельможній родині (батько мій був офіцером), але іноді вранці, покірно визнаю, — я почував себе принцом, королевичем або неопалимою купиною. І завважте, прошу, я зовсім не мав себе за наймудрішу людину на світі. Така певність ні до чого не веде, хоча б тому, що нею сповнені легіони дурнолобців. Ні, життя надто вже пестило мене, і я, сором признатися, вважав себе за обранця. Авжеж, обранця серед усіх смертних. Мій великий і незмінний успіх, здавалося мені, дарований самою долею. Так я гадав зі скромності, бо не хотів той талан приписати лише своїй заслузі, мені не вірилося, що поєднання в одній особі таких високих і розмаїтих прикмет було випадкове. Ось чому, живучи щасливо, я відчував, ніби це щастя відпущено мені якоюсь вищою ласкою. Коли я вам скажу, що я затятий безвірник, то вас ще дужче вразить незвичність такого переконання. Звичайне чи незвичайне, воно підносило мене над буденщиною, і я ширяв у високості цілі роки; щиро кажучи, я ще й досі шкодую за тими роками. Довго був я в піднебессі, аж це якось увечері... Та ні, це зовсім інша історія, краще про неї забути. Може, я в дечому тут перебільшую. Мені жилося так любо, а проте я прагнув усе нових і нових радощів, ніяк не міг вдовольнитися. Пурхав із свята на свято. Траплялося, я танцював цілі ночі, все більше закохуючись у людей і в життя. Іноді такої пізньої шаленої ночі, коли танці, легкий хміль, розпал і загальна жадоба насолод доводили мене до стану ейфорії, і я, зморений, ніби діставшись до краю знемоги, на мить, здавалося, осягав таємницю буття. Але назавтра знемога минала, а разом з нею забувалася й розгадка таємниці, і я знову кидався ловити втіхи. Так я ганявся за ними, завжди захоплений, невситимий, не знаючи, де й коли спинюся, аж до того дня, точніше, до того вечора, коли змовкла музика й погасли вогні. Свято, де я був такий щасливий... Але дозвольте мені звернутися до нашого приятеля примата. Кивніть йому головою на знак подяки, а головне, випиймо зі мною, мені потрібне ваше співчуття. Бачу — така заява вас дивує. Хіба ви ніколи не відчували раптової потреби у співчутті, допомозі, дружбі? Авжеж, відчували. Але я вже звик вдовольнятися співчуттям. Його домогтися легше, і воно ні до чого не зобов'язує. «Повірте, я дуже співчуваю вам», — запевняє співрозмовник, а сам думає нишком: «Ну, ось, тепер перейдемо до інших справ». «Глибоке співчуття» висловлює й голова уряду — його дуже легко висловити потерпілим від якоїсь катастрофи. Дружба — почуття не таке просте. Вона іноді буває тривалою, добитися її важко, але коли ти вже зв'язав себе узами дружби, то попробуй звільнитися від них — не вийде, треба терпіти. І головне, не думайте, що ваші приятелі телефонуватимуть вам щовечора, як би годилося, щоб довідатись, чи не збираєтеся ви вкоротити собі віку або, хоча б, чи не потрібна вам компанія, чи не хочеться вам піти куди-небудь. Та ні, заспокойтеся, якщо вони подзвонять, то саме того вечора, коли ви не самі і коли життя всміхається вам. А на самогубство вони радше самі вас штовхнуть, гадаючи, що це ваш обов'язок перед собою. Хай боронить вас небо від надто високої думки друзів про вашу особу! Що ж до тих, хто зобов'язаний вас любити, я маю на увазі рідних і соратників (ач, який вираз!), — тут зовсім інша пісня. Ті завжди знають, що вам сказати: саме ті слова, що вбивають. Їхні телефонні дзвінки косять, як автоматні черги. Вони вже не схиблять! Снайпери! Прошу? Розповісти про той вечір? Стривайте, я дійду до нього, майте трошки терпіння. А втім, я й так наблизився до цієї теми, згадавши про друзів і соратників. Уявіть, мені казали, що один чоловік, побиваючись за своїм приятелем, запротореним до в'язниці, щоночі спав не в ліжку, а долі: він не бажав користуватися комфортом, якого позбавили його улюбленого друга. А хто, голубе мій, стане задля нас долі спати? Та хіба я сам спав би так? їй-бо, я хотів би і міг би піти на це. Коли-небудь ми всі зможемо, і в цьому буде наш порятунок. Але досягти його нелегко, бо дружба хибує на неуважність або принаймні вона немічна. Вона хоче, але не може. Мабуть, вона не дуже й хоче? Або ми не такі вже великі життєлюби? Ви помітили, що тільки смерть пробуджує наші почуття? Як палко ми любимо друзів, котрих забрала у нас смерть. Правда? Як ми захоплюємося своїми вчителями, коли вони вже не можуть говорити, бо в рот їм набилася могильна земля. І хвала так легко злітає з наших уст, а може, вони все життя чекали від нас тої похвали. А знаєте, чому ми такі справедливі й великодушні до померлих? Усе пояснюється дуже просто. Ми не скуті щодо них зобов'язаннями. Вони не обмежують нашої волі, ми можемо не поспішати захоплюватися ними і вихваляти їх між коктейлем і побаченням з гарненькою коханкою, — словом, на дозвіллі. Якби вони й зобов'язували нас до чогось, то лише в пам'ять про них, а пам'ять-бо в нас коротка. Ні, ми любимо тільки свіжі спогади про смерть наших друзів, свіже горе, свою скорботу, — себто самих себе. Колись я мав приятеля, якого часто цурався. Нудний був чоловік і все читав нотації. Та коли він захворів і вже на ладан дихав, будьте певні, я, звісно, прийшов. Жодного дня не пропустив. Він упокоївся, стискаючи мені руки, втішений такою відданістю. Набридливій моїй коханці, яка надто часто і марно зазивала мене до себе, стало розуму вмерти молодою. Яке місце вона одразу посіла в моєму серці! Уявіть собі, не просто смерть, а самогубство! Світку мій, яка тоді зчиняється чарівна метушня! Дзвінки по телефону, сповіді серця, умисне короткі фрази, сповнені натяків і тамованого горя і навіть, атож, навіть самообвинувачення. Так уже скроєна людина, мій друже, це істота дволика: вона негодна любити, не люблячи при цьому себе саму. Поспостерігайте за сусідами, коли у вашому домі хтось помре. Усе йшло тихо, мирно, і от, наприклад, помре швейцар. Одразу всі сполошаться, заметушаться, почнуть розпитувати, скорботно зітхати. Небіжчик готовий до огляду, і от уже йде вистава. Людям треба трагедії, що тут вдієш, то їхній природжений потяг, то їхній аперитив. А втім, про швейцара я заговорив не випадково. В нашому домі був швейцар, справжній ірод, та ще й лихий як чорт, нікчема й злоріка, здатний урвати терпець навіть смиренного ченця-францисканця. За життя я ніколи навіть словом до нього не озвався. Уже самим своїм існуванням він псував мені кров. Та ось він помер, і я пішов на його похорон. Як, по-вашому, чому? За два дні перед похоронним обрядом сталося, до речі, багато цікавого. Дружина покійника була слаба і лежала в постелі, кімната в швейцарській лише одна, а перед її ліжком поставили на підставки труну. Мешканцям доводилося самим брати в швейцарській пошту. Вони відчиняли двері, казали: «Добривечір, пані», вислуховували хвалу небіжчикові, на якого дружина показувала рукою, — а потім ішли, захопивши листи й газети. Що ж тут приємного, правда? І все-таки весь будинок продефілював у цій комірчині, де тхнуло карболкою. І ніхто не посилав замість себе прислугу, ні, всі самі поспішали натішитися видовиськом. Та й слуги теж заглядали туди, вже на додачу. В день похорону виявилося, що труна не проходить у двері. «Ріднесенький мій, — примовляла зі своєї лежанки вдова з захопленим і скорботним подивом, — який же ти був великий!» — «Не турбуйтеся, пані, — озвався розпорядник похорону, — зараз ми нахилимо його і винесемо». Домовину винесли, а далі вмостили на катафалк. І тільки я один (крім колишнього розсильного з сусіднього шинку, постійного, як я зрозумів, почарківця покійника), лише я єдиний провів небіжчика до цвинтаря і кинув квіти на його домовину, напрочуд пишну. Потім я відвідав удову й вислухав подяку від цієї лицедійки. Ну скажіть, що за причина цьому всьому. Ніякої — аперитив, та й годі. Якось випало мені ховати старого співробітника в колегії адвокаті