Тут у мене над вухом озвався сторож. Певне, він біг, бо засапався. Він мовив, ледь затинаючись:
— Ми закрили домовину, але зараз зніму віко, щоб ви могли подивитися на покійницю.
Він уже підійшов до труни, але я зупинив його. Він спитав:
— Не хочете?
— Ні, — відповів я.
Він відступив, і мені стало ніяково, я відчув, що негоже було відмовлятися. Він пильно глянув на мене і спитав:
— Чому?
Спитав без найменшого докору, а наче з цікавості.
Я сказав:
— Сам не знаю.
Тоді він поскуб сивого вуса і мовив, не дивлячись на мене:
— Що ж, зрозуміло.
У нього були гарні блакитні очі і червоняста засмага. Він підсунув мені стільця, потім сів і сам, трохи позаду. Доглядальниця підвелася й рушила до дверей. І тоді сторож сказав мені:
— Це у неї шанкр.
Я не зрозумів, але, глянувши на жінку, побачив, що нижче очей у неї пов'язка. Там, де мав бути ніс, марля лежала зовсім плескате. Обличчя не було — лише біла пов'язка.
Коли жінка вийшла, сторож мовив.
— Покидаю вас самого.
Не знаю вже, який жест я зробив, але сторож усе не йшов. Його присутність за спиною бентежила мене. Кімнату осявало яскраве світло. Гуло двоє шершнів, б'ючись об скляний дах. Мене хилило на сон. Не обертаючись, я запитав у сторожа:
— Давно ви тут?
— П'ять років, — одразу ж відповів він, ніби чекав мого запитання.
А потім заходився цокотіти. Мовляв, він ніколи не думав, що доведеться доживати віку сторожем у притулку біля якогось села Маренго. Йому шістдесят чотири роки, він парижанин. Тут я урвав його:
— А, то ви не тутешній?