Досі я дотримувався хронометражу, як учень розкладу, не замислюючись по-справжньому над тим, що людина, яка переді мною їхала цією дорогою, так само зупинялася, пила каву, кружляла нічним Римом від готелю до готелю, закінчила свій шлях у “Хілтоні”, бо звідти вона вже не вийшла. Лише зараз у ролі, яку я грав, мені вчувся глум, кинутий долі виклик.
Молодий швейцар у рукавичках, манірний від своєї значущості, а може, просто зі сну, вийшов за мною до машини й узяв запорошені валізи, а я бездумно всміхався його блискучим ґудзикам. У холі було безлюдно, другий здоровило поставив мій багаж у ліфт, і той задзенькотів, наче музична шкатулка. Мене ще тримав у полоні ритм дороги, засівши в голові надокучливою мелодією. Швейцар зупинився, відімкнув подвійні двері, засвітив світильники й верхнє світло у спальні й кабінеті, поставив валізи й залишив мене самого. З Неаполя до Рима — рукою подати; однак я відчував втому, не таку, як завжди, а напружену. Мені було дивно. Почував себе так, наче чайною ложечкою випив банку пива — ледь п’янка порожнеча. Пройшовся кімнатами. Ліжко низьке, отже, під нього зазирати не треба, відчиняв шафи, добре знаючи, що в жодній з них не зачаївся вбивця, — коли б то було так просто! — але я діяв так, як мав діяти. Підняв простирадло — подвійний матрац, регульоване узголів’я, якось не вірилось, що я можу не встати з цього ліжка. Ну, як так? Людина створена зовсім недемократично. Центр свідомості, голоси справа і зліва — все це лише видимість парламенту, є ще катакомби, які потрясають людиною. Євангеліє від Фрейда. Перевіривши кондиціонер, відкрив і закрив жалюзі, стелі гладенькі, ясні — куди там корчмі “Під Трьома Відьмами”. Там же виразна, відверто жахлива небезпека — балдахін над ложем, який спадає на того, хто спить, і душить його. А тут ні балдахіна, ні пишної романтики. Крісла, письмовий стіл, килими — все підібрано зі смаком, звичні елементи комфорту. Чи вимкнув я освітлення в машині?
Вікна виходили на інший бік, тож я не міг перевірити, але здається, що вимкнув. А коли й забув, то хай у Гертца серце болить. Я завісив штори, роздягнувся, недбало відкинувши штани й сорочку. Обережно зняв датчик. Після душу треба буде прикріпити знову. Відчинив більшу валізу. Коробка пластиру лежала зверху, але ножичок не було. Я стояв посеред кімнати на пухнастому килимі, в голові трохи тиснуло. Та вони ж у портфелі! Я нетерпляче смикнув замок, разом з ножичками випала реліквія — залите в пластик жовте, мов Сахара, фото Синуса Аврори, мій планований посадочний майданчик номер один. Фото лежало на килимі біля моїх босих ніг, прикре, безглузде і значуще. Взявши його, я знайшов при яскравих лампах денного світла десятий градус північної широти й п’ятдесят другий східної довготи, а вище — патьоку Босфору Прикрашеного з тропічною формацією під ним. Місця, по яких я міг би пройти. Постоявши трохи, я, замість сховати фото до валізки, поклав його на нічний столик обіч телефону й пішов у ванну.
Душ працював чудово, вода била сотнями гарячих цівок. Цивілізація починається з протічної води. Каналізація в палаці царя Міноса на Кріті. Котрийсь із фараонів звелів зліпити з бруду, що змивали з нього протягом усього життя, цеглину, й покласти в узголів’ї смертного ложа. Кожне обмивання трохи символічне.
Ще хлопцем я не мив машини, якщо помічав найменшу подряпину, і, лише усунувши дефект, воскував і полірував поверхню. Хоча що я міг тоді знати про властиву всім релігіям символіку чистого й нечистого? У помешканнях за двісті доларів я ціню лише їхні ванни. Людина почуває себе так, як її шкіра. У дзеркалі на всю стіну відбився мій намилений торс зі слідом електрода, що нагадав мені Х’юстон, і незагорілі під плавками стегна. Я пустив воду сильніше, й труби жалібно завили. Визначити кривизну труб, аби вони ніколи не резонували, — з цим гідравліки ніяк не можуть упоратися. Скільки ж непотребу в моїй голові. Я витерся першим-ліпшим рушником і, лишаючи мокрі сліди, пішов до спальні голий. Приліпив серцевий датчик і, замість лягати, сів на ліжко. Прикинув: разом із тими, що в термосі, я випив щонайменше сім філіжанок кави. Колись заснув би, як ховрах, та тепер уже знаю, що таке безсонні ночі. У валізці був секонал, прихований мною від Ренді, - засіб, рекомендований астронавтам. Адамс не мав нічого такого. Очевидно, йому спалося чудово. Вжити зараз таблетки було б нечесно. Я забув погасити світло у ванній. Перемігши нехіть, устав. У півмороці помешкання видавалося більшим. Я стояв голий спиною до ліжка, не знаючи, що робити. Так, треба ж замкнути двері. Ключ має лишитися в замку. Номер той самий — 303. Про це подбали. Ну, то що? Я шукав у собі страху. Щось невиразне ворухнулось в глибині душі, трохи соромно, та що вдієш — я не знав, звідки цей неспокій — передчуття безсонної ночі чи агонії? Всі ми забобонні, хоча не всі усвідомлюємо це. Ще раз увімкнувши нічного світильника, оглянув усю кімнату — вже з неприхованою недовірою. Валізи напіввідчинені, речі безладно розкидані по кріслах. Справжнісінька генеральна перевірка. Револьвер? Ідіотизм. З докором похитав головою, вже лежачи, погасив світло, розслабив м’язи й почав розмірено дихати.
Вміння засинати о визначеній годині було істотною частиною підготовки. Зрештою, хіба ж не сидять унизу в машині двоє людей, втупившись в осцилоскоп, на якому мої легені й серце при кожному порусі малюють блискучу лінію? Двері замкнені зсередини, герметичні вікна, що мені до того, що він лягав о цій же годині в це саме ліжко.
Безперечно, між “Хілтоном” і корчмою “Під Трьома Відьмами” була величезна різниця. Я уявив собі повернення. Не повідомивши про себе, під’їжджаю до будинку, а ще краще лише до аптеки, далі йду пішки, наче повертаюся з прогулянки, хлопці, які вже прийшли зі школи, помічають мене і стрімголов збігають сходами вниз, — і тоді я згадав, що маю випити джину. Якусь мить вагався, спершись на лікоть (пляшка лишилась у валізці), сповз таки з ліжка, навпотемки дістався до столу, намацав під сорочками плоску пляшку, налив повнісіньку закрутку, аж по пальцях потекло. Вихилив металевий келишок до дна з тим самим дурнуватим відчуттям, що граю в самодіяльній виставі. Роблю, що можу, — пробував виправдатися перед самим собою. Повернувся до ліжка, розчинившись у темряві; торс, руки, ноги зникли, засмага зливалася з темрявою, лише стегна відсвічували блідим пругом. Я вмостився, відчуваючи, як алкоголь розходиться теплом у шлунку, стусонув кулаком подушку: на, маєш, дублере. Натягнув ковдру й знову почав рівно дихати. Впав у напівсон, в якому рештки свідомості може здмухнути лише повна пасивність. Мені вже щось марилося. Я літав у повітрі. Цікаво, що такі польоти вві сні я відчував до перебування на орбітальній станції. Вперті катакомби мого мозку наче не бажали враховувати жодних поправок досвіду. Політ уві сні — це фікція, бо тіло зберігає звичну орієнтацію, а рухи рук і ніг такі ж, як і наяву, тільки плавніші й легші. Насправді на орбіті це відбувається зовсім інакше. М’язи в цілковитому безладді. Хочеш щось відсунути — й летиш назад, хочеш сісти, а підтягаєш ноги до підборіддя, а коли зробиш цей рух різкіше — то ще й нокаутуєш себе коліном. Тіло поводиться як навіжене, хоча насправді воно просто звільнене, позбавлене благотворного опору, який йому завжди чинить Земля.
Прокинувся від того, що вже не міг дихати. Щось м’яко, але непоступливо не давало мені ковтнути повітря. Я зірвався з простертими руками, наче хотів схопити напасника. Сидячи на ліжку, важко приходив до тями, мовби здираючи з мозку невідчепну липку павутину. Крізь шпару між шторами до кімнати падав відблиск живого срібла вулиці. В його мерехтінні я розгледів, що в кімнаті нікого немає. І далі не міг дихати, ніс був закладений, мов забетонований, вуста спеклися, язик пересох. Напевно, я страх як хропів. Мені навіть здалося, що саме це хропіння долинало до мене крізь залишки сну, коли я вже прокидався.
Встав, трохи заточуючись, бо хоча й отямився, сон і далі тиснув на мене нерухомим тягарем. Обережно нахилившись, намацав за гумкою в бічній кишеньці трубочку пірабензаміну. У Римі, напевно, теж зацвіли трави. На півдні їхні китиці завжди рудішають найшвидше, а згодом ця хвиля половіння прокочується по всіх широтах. Це знають усі, хто все життя приречений на сінну лихоманку. Минула друга. Я трохи непокоївся, чи не вискочать з машини мої охоронці, помітивши в осцилоскопі, як вистрибує моє серце, тож знову ліг, поклавши голову боком на подушку, аби швидше минув набряк слизової носа. Лежав, наслухаючи одним вухом до дверей, чи не йде непотрібна підмога. Панувала тиша, й серце забилось у звичному ритмі.
Я вже не згадував про дім, може, не хотілося, а може, вирішив, що не варто втягати дітей у цю справу. Не засне він, бачите, без дітей! Для цього досить і йоги, адаптованої для астронавтів доктором Шарпом та його помічниками. Я знав її як “отченаш” і застосував так успішно, що мій ніс догідливо засвистів, помалу пропускаючи повітря, пірабензамін без протвережуючого додатку проник у мозок і заволік свідомість характерною, трохи наче нечистою, каламутною сонливістю, і я, непомітно для себе, міцно заснув.
О восьмій ранку я пішов до Ренді в досить доброму настрої, бо розпочав день з плімазину, після якого, незважаючи на задушливу спеку, в носі не крутило. Готелю, в якому зупинився Ренді, було далеко до “Хілтона”. Він містився неподалік від Іспанських сходів на мощеній римською бруківкою вуличці, геть заставленій машинами. Забув, як вона називається. Чекаючи на Ренді у вузькому приміщенні, що правило за хол, адміністраторську й кав’ярню, я переглядав куплену по дорозі “Геральд”, зацікавився переговорами “Ейр Франс” з урядом — мені аж ніяк не подобалася перспектива стирчати в Орлі. Страйкувала наземна обслуга аеропорту, однак літаки Париж приймав, як і досі.
Невдовзі з’явився Ренді. Якщо зважити на безсонну ніч, він виглядав непогано, дивився, правда, трохи осоловіло, але ж невдача була очевидною. Нам лишився Париж, остання соломинка надії. Ренді хотів сам відвезти мене в аеропорт, але я заперечив, хотів, щоб він виспався. А Ренді запевняв, що в його номері заснути неможливо, тож я пішов з ним нагору. Кімнату справді заливало сонце, а з відчиненої ванної замість прохолоди тягло випарами лазні.
На щастя, панував азорський антициклон, було досить сухо, тож я, звернувшись до своїх професійних знань, затягнув штори, намочивши їх знизу, аби поліпшити циркуляцію повітря, трохи повідкручував усі крани й після цієї самаритянської операції попрощався з Ренді, запевнивши, що подзвоню, якщо дізнаюся щось конкретно. В аеропорт я поїхав на таксі, заскочивши по свої речі в “Хілтон”, і вже близько одинадцятої котив візок з валізами до прийомного конвейєра. В новому римському аеропорту я був уперше, тому розглядався за його розрекламованими в пресі чудесами технічного забезпечення, й гадки не маючи, як докладно мені доведеться їх пізнати.
Газети, вітаючи відкриття цього аеровокзалу, галасували, що він покладе край усім замахам. Лише засклений зал відправки був такий, як і всюди. Будівлю, схожу згори на бубон, заповнює мережа ескалаторів і доріжок, які непомітно профільтровують людей. Останнім часом зброю стали проносити по частинах, складаючи її в туалеті літака, тому італійці першими відмовились від магнітометрів. Зондування одягу й тіл виконують ультразвукові коливання на ескалаторі, а дані цього нечутливого контролю підсумовує комп’ютер, класифікуючи запідозрених у контрабанді. Писали, що ці коливання виявляють кожну пломбу в зубі й пряжку на підтяжках. Від них не сховається навіть безметалевий заряд.
Новий аеропорт неофіційно називають Лабіринтом. Під час пробного пуску детективи кілька тижнів намагалися пронести через ескалатори зброю, сховану найхитромудрішим чином, і жодному буцімто це не вдалося. Лабіринт став до ладу у квітні і відтоді працював без особливих інцидентів, якщо не зважати на людей, виловлених з речами настільки дивними, наскільки й невинними, як дитячий пістолет чи його силует з фольги. Одні експерти доводили, що це психологічна диверсія одурених терористів, інші — що спроба визначити справжні можливості фільтрів. Юристи мали мороку з цими псевдоконтрабандистами, наміри яких були недвозначними, але не підлягали покаранню. Єдиний серйозний випадок стався того дня, коли я покинув Неаполь. Один азіат, коли його викрили прилади, викинув справжню бомбу на так званому “мосту зітхань” посеред Лабіринту. Заряд вибухнув у глибині залу під мостом, не завдавши жодної шкоди, якщо не зважати на переполох серед пасажирів. Тільки й усього. Тепер мені здається, що всі ті незначні випадки були підготовкою до операції, в якій нову оборону мав прорвати новий тип нападу.
Рейс було відкладено на годину, бо “Аліталія” ніяк не могла з’ясувати, хто нас прийме — Орлі чи аеропорт де Голля. Я пішов переодягатися, бо в Парижі теж передбачалося ЗО градусів у тіні. Не міг згадати, в якій з валіз були сорочки-сіточки, і мусив пхатися до ванних кімнат з багажним візком, який не вміщався на ескалаторі Я довго блукав пандусами підземелля, доки якийсь раджа не показав мені дорогу. А може, то був і не раджа, бо англійської він майже не знав. Тільки й того, що був у зеленому тюрбані. Цікаво, чи він скине його в душовій? Адже він теж прямував туди. Через те мандрування з візком я згаяв стільки часу, що мусив нашвидку прийняти душ і переодягтися в полотняний костюм і шнуровані полотняні черевики. Всі дрібниці я запакував з несесером до валізи і здав у багаж. Від пункту реєстрації йшов з порожніми руками. Це виявилось розумним кроком — навряд чи мікрофільми, сховані в несесері, вціліли б у “бойні на сходах”.
Кондиціонери в залі працювали з перебоями — в деяких місцях тягло справжнім холодом, а в інших — парило. На паризькому напрямку дихало теплом, тож я накинув куртку наопашки. Це теж виявилося щасливим кроком. Кожен з нас отримав “перепустку Аріадни” — пластиковий пенал для квитків із запресованим електронним резонатором. Без цього до літака не ввійдеш. Відразу за турнікетом починався ескалатор, такий вузький, що пасажири мусили йти один за одним. Це трохи нагадувало Тіволі, а трохи Діснейленд. Спершу крутий підйом, далі сходи складаються з доріжки над залом, залитим денним світлом. І, незважаючи на освітлення, дна не видно, воно ховається в мороці. Не знаю, як досягнуто такого ефекту. За “мостом зітхань” доріжка звертає вбік і, знову стаючи сходами, стрімко підіймається вгору через цей самий зал, який можна впізнати хіба по ажурному склепінню, оскільки ескалатор з обох боків закривають алюмінієві плити з міфологічними сценами. Що далі — мені не судилося дізнатися. Розрахунок усього переміщення подорожніх простий: “перепустка” пасажира, який везе щось підозріле, повідомляє про це безперервним свистом. Помічений, він не може втекти вузьким ескалатором, а пасажі, що лунають над залом у цей час, мають вплинути на його психіку й змусити викинути зброю. В залі реєстрації оголошення двадцятьма мовами застерігають, що кожен, хто має зброю й вибухівку, ризикує своїм життям, якщо спробує тероризувати інших пасажирів. Цю таємничу погрозу трактували по-різному. Говорили навіть, що за алюмінієвими щитами сховано снайперів, але я в це не вірив.
Рейс був зафрахтований, але “боїнг” виявився завеликим для замовників, і каси продавали квитки на вільні місця. Цим скористалися такі, як я, що купували квитки в останню хвилину. “Боїнг” найняв якийсь консорціум банків, однак мої найближчі сусіди аж ніяк не схожі були не банкірів. Першою стала на ескалатор бабуся з паличкою, далі блондинка з песиком, тоді я, маленька дівчинка і японець. Озирнувшись згори, я побачив лише плахти газет, розгорнутих кількома чоловіками. Мені кортіло оглянутися, і я запхав свою “Геральд” за підтяжки на грудях, мов пілотку.
Блондинка в обшитих перлинами штанях, таких тісних, що ззаду було видно контури трусиків, тримала опудало песика. Песик, мов живий, кліпав очима. Вона нагадувала мені блондинку з журналу, що була моєю супутницею до Рима. Дівчинка з жвавими оченятами була в білому одязі, мов лялька. Японець, ненабагато вищий за неї, мав вигляд завзятого туриста. Здавалося, він щойно вийшов від першокласного кравця. На картатому застебнутому піджаку перехрещувалися ремінці транзистора, бінокля, великого фотоапарата “Ніккон-6”. Коли я озирнувся, він саме розстібав футляр, наче збирався фотографувати чудеса Лабіринту. Сходи саме складалися в доріжку, аж тут почувся протяглий писк. Я обернувся. Писк ішов від японця. Дівчинка тривожно відсунулася від нього, притискаючи до грудей торбинку з “перепусткою”, а він з незворушною байдужістю підкрутив звук транзистора. Наївно думав, що заглушить писк: це було лише перше попередження.
Ми пливли над великим залом. Обабіч доріжки вилискували під променями постаті Ромула, Рема, вовчиці, а “перепустка” японця вищала вже пронизливо. Натовп здригнувся, але ніхто не озвався й словом. А японець і оком не змигнув. Добру хвилину він стояв серед усе голоснішого виття із скам’янілим обличчям, лише піт великими краплинами вкривав його чоло. Потім, вихопивши “перепустку” з кишені, одчайдушно намагався щось зробити з нею. В колі мовчазних поглядів він, мов навісний, шарпав її. Жодна жінка не скрикнула. Мені ж було просто цікаво, як його виловлять з-поміж нас. Коли “міст зітхань” скінчився і доріжка почала повертати, японець раптом присів так низько, наче несподівано провалився крізь землю. Я не відразу зрозумів, що він там робить. А він, вихопивши з футляра свій “ніккон”, відкривав його. Доріжка йшла по прямій, але східці саме почали виступати, перетворюючись на ескалатор другого “мосту зітхань”, власне, на сходи, що повертають навскоси через великий зал. Випроставшись, японець вихопив з “ніккона” округлий циліндричний предмет, напевно, більший за долоню, що заяскравів цукровими голочками. Це була безметалева корундова граната з литим зубчастим корпусом без ручки. Японець обіруч притиснув гранату до уст, мовби цілуючи її, і лише коли відірвав від обличчя, я зрозумів, що він висмикнув запал — кільце лишилося в зубах. Я кинувся до гранати, але встиг лише доторкнутися до неї — японець, ударивши мене в коліно, раптом кинувся назад, збиваючи людей з ніг. Ліктем я потрапив дівчинці в обличчя, удар відкинув мене на поруччя, я знову зіткнувся з нею й, перевалившись тілом через поруччя, потяг за собою. Обоє полетіли донизу. Я відчув удар чогось твердого в поперек і потрапив із блиску в морок.
Я чекав удару об пісок. Газети не писали, що вкриває дно залу під мостами, але підкреслювали, що вибух гранати не заподіяв ніякої шкоди. Отож я розраховував на пісок і тому підігнув ноги. Але замість піску відчув щось м’яке, податливе, мокре, воно розступилося піді мною, мов піна, а нижче була крижана рідина, одночасно мене аж до кісток струсонуло громом вибуху. Дівчинку я загубив. Ноги потрапили в грузький мул чи болото, і я весь почав занурюватись у нього, розпачливо б’ючи руками, доки не опанував себе й не заспокоївся. У мене була хвилина, а може, трохи більше, аби вибратися звідти. Спершу подумати, тоді діяти. Цей резервуар своєю формою призначений гасити ударну хвилю. Отже, не чаша, а швидше лійка, викладена в’язкою масою, наповнена водою з товстим кожухом піни. Загрузнувши по коліна, я перестав даремно рватися догори, присів по-жаб’ячому, намацав дно випростаними руками. Підйом був справа. Загрібаючи руками, мов лопатами, поповз угору, з величезним зусиллям витягаючи ноги з мазюки. Сповзаючи по схилу, загрібав долонями, підтягаючись, мов альпініст на сніговому схилі без гаків. Останній, щоправда, має чим дихати.
Я дерся вгору, доки на обличчі не почали лопатись великі бульбашки піни. Виплив, задихаючись і хапаючи повітря, у півморок, а вгорі наді мною лунало хоральне виття людей. Я покрутив головою над хвилями піни. Дівчинки не було. Набравши повітря, пірнув. Не міг роздивитися, бо у воді була якась гидота, від якої очі пекло наче вогнем. Тричі вилазив і пірнав знову, знесилюючись, оскільки від грузького дна не можна було відштовхнутись і доводилося пливти над болотом. Я вже втратив надію, коли рука натрапила на її довге волосся. Від піни дівчинка була слизька, мов риба. Коли ж я спробував ухопити її за блузку, та тріснула під рукою.