Спільне ж і в нас, і в них те, що мудрецеві ніхто, крім нього самого, не потрібен. І все-таки, хоч і задовольняється самим собою, він зовсім не проти того, щоб мати друга, сусіда, товариша. Але гарненько поміркуй, в якому розумінні він задовольняється собою. Хай, скажімо, якась хвороба чи ворог позбавлять його руки, хай випадково позбудеться ока чи навіть обох очей,- йому достатньо буде того, що зосталося: скалічілий, без якоїсь частини тіла, він буде таким же веселим, яким був при неторкнутому тілі. Не страждає, зазнавши втрат, хоч і волів би залишитись неушкодженим. Мудрець, отже, задовольняється самим собою не в тому розумінні, що хоче бути без друга, а що може без нього обійтись; «може» - тобто не втратить душевної рівноваги, коли зостанеться без нього. Втім, він ніколи не лишатиметься без друзів, бо ж від нього самого залежить, наскільки скоро знайде нового друга. Втратить, приміром, свою статую Фідій - тут же вирізьбить іншу. Так і мудрець: він і дружбу заводити вмілець - замість утраченого друга придбає іншого. Питаєш, як він так швидко міг би зробити це? Відповім, але домовимось, що цим я одразу сплачу свій борг, аби, коли йдеться про нинішній лист, ми були поквитовані. Гекатон мовить: «Я вкажу тобі приворотний напій без жодних засобів, без зілля, без чаклунських примовлянь: «Люби - й тебе полюблять». Велику насолоду дає нам, однак, не лише давня, випробувана часом дружба, але початок та плекання нової. Чим різниться приємність хлібороба, коли він сіє і коли він жне, тим і мудреця - коли він здобуває собі друга і коли вже його здобув собі. Філософ Аттал полюбляв говорити, що приємніше домагатися дружби, аніж нею втішатися, як і маляреві приємніше малювати картину, ніж бачити її вже намальованою. Ота невсипуща в якійсь роботі пильність має в собі велику насолоду, що живиться тією ж таки роботою. Не відчуває такого задоволення той, хто вже зробив останній мазок: він утішається плодом свого мистецтва; малюючи - втішався самим мистецтвом. Підлітковий вік багатший плодами, але дитинство - солодше.
Та повернімося до головного у нашій бесіді. Мудрець, хоч і задовольняється самим собою, хоче мати друга, принаймні для того, аби дружба не була тільки словом, аби не марнувалась така велика чеснота, і то не з тим, щоб, як пише Епікур у цьому ж листі, «мати когось, хто б доглянув за ним у хворобі, порятував у в'язниці чи у вбогості», навпаки,- щоб самому було ким опікуватись у хворобі, щоб було кого звільнити з ворожого оточення. Погані думки у того, хто шукає дружби, виходячи лише зі своїх потреб(3). Така дружба як прийшла, так і відійде. Ти завів друга з тим, аби він визволив тебе із кайданів? Лиш задзвенять вони - втече твій друг. Це, власне, така дружба, яку в народі називають принагідною. З ким ти подружився з корисливих міркувань, той подобатиметься доти, поки матимеш од нього користь. Ось звідки ті юрми, що облягають щасливців, а безлюддя - довкола тих, кого повергла доля: друзі тікають відтіля, де випробовується дружба(4). Ось звідки стільки ганебних прикладів того, як одні покидають друзів через страх, інші через страх їх зраджують. Який початок, такий неодмінно й кінець. Хто став другом заради вигоди, той і перестане бути другом заради вигоди. Якщо приводом для дружби буде ще щось, окрім самої дружби, то завжди трапиться привід, щоб розірвати ту дружбу. Для чого я шукаю собі друга? Аби було за кого вмерти, кого супроводжувати на вигнання, за кого заступитися, кого врятувати, пожертвувавши життям. А те, про що пишеш, то не дружба, а торгівля, яка передбачає лише вигоду і тільки нею керується. Чимось, без сумніву, нагадує дружбу й пристрасть закоханих. Можна б навіть сказати, що це шалена дружба. Чи буває таке, щоб хтось любив заради зиску, заради честолюбства, заради слави?.. Ні. Любов сама по собі, нехтуючи всім іншим, запалює серця жагою прекрасного в надії на взаємність у ласках. То як це? Хіба з чистіших, ніжі навіть у дружбі, спонукань може виникнути ганебна пристрасть? - «Не про те,- скажеш,- ідеться: цікавимося, чи дружби слід прагнути заради неї самої, чи з інших міркувань». Ось це й потрібно довести насамперед. Бо якщо вона гідна того, щоб до неї стреміти заради неї самої, то її може шукати навіть мудрець, який ні в кому, окрім себе, не має потреби.- «А як її шукатиме?» - Як чогось прекрасного, не розраховуючи на зиск, не лякаючись перемінної долі. Робити дружбу запорукою особистого щастя - це принижувати її гідність. : Мудрець задовольняється собою. Цю думку, мій
Луцілію, здебільшого розуміють неправильно: мудреця звідусіль усувають, заганяють його, так би мовити, у власну шкаралупу. Отож мусимо визначити, що стоїть за цим висловом, яке його значення, який обсяг. Мудрець задовольняється собою для того, щоб жити блаженно, а не щоб жити взагалі. Для того, щоб жити, йому потрібно чимало різних засобів, для того, щоб жити блаженно,- лише здорову, піднесену, байдужу до витівок фортуни душу. Хочу вказати тобі ще й на розмежування, яке робить Хрісіпп. Він каже, що філософ ні в чому не терпить нестачі, хоч і потребує багатьох речей; дурень же навпаки: нічого не потребує, бо й нічим користуватись не вміє, зате нестачу терпить в усьому. Мудрецеві потрібні руки, очі й багато дечого, що необхідне на кожному кроці, нестачі ж не терпить ні в чому. Бо терпіти нестачу - це вже пов'язане з необхідністю. Мудрець же не має необхідності ні в чому. Отже, хоча він задовольняється самим собою, йому потрібні друзі. Він бажає мати їх якомога більше. Та не для того, щоб жити блаженно: без них він теж буде жити блаженно. Найвище благо не шукає засобів іззовні: його плекають удома; все воно - із себе самого. Як тільки хоч якусь його частинку почнеш шукати осторонь, то вже ти залежатимеш від фортуни.- «А що робитиме мудрець, коли, скажімо, потрапивши у в'язницю, чи забрівши між чужий народ, чи затримавшись у плаванні, а чи опинившись на пустельному березі, він залишиться без друзів?» - Робитиме те, що й Юпітер у ту пору, коли світ розсиплеться(5), боги зіллються воєдино, природа трохи перерве свою працю; а сам він спочине, оддавшись своїм думкам. Щось таке, кажу, робить і мудрець: замикається в собі, живе з самим собою. І все-таки, поки він на свій розсуд може ладнати свої справи, то, хоч і задовольняється самим собою, приводить у дім дружину; хоч і задовольняється самим собою, дає життя своїм дітям; хоч і задовольняється самим собою, все ж не жив би, коли б йому довелося жити без жодної коло себе людини. Не власна користь, а природна потреба схиляє до дружби; до неї, як і до інших речей, чуємо вроджений потяг. Подібно до того, як існує нехіть до самотності й потяг до товаришування, подібно до того, як сама природа єднає людину з людиною, так і тут є щось таке, що спонукає нас постійно прагнути дружби. Та хоч мудрець, як ніхто інший, прив'язаний до друзів, хоч і ставить їх нарівні з собою, а то й над собою, все ж найвище благо визначає межами своєї душі; скаже, як колись сказав Стільпон, кого картає у своєму листі Епікур. Так ось той Стільпон, коли впало його рідне місто, коли він утратив дітей, дружину й коли з суцільної пожежі вийшов один, але, як і досі, щасливий, то на питання Деметрія(6) (за безліч зруйнованих міст його прозвали Поліоркетом), чи втратив він що-не-будь, той самий Стільпон мовив: «Моє добро - зі мною». Ось тобі мужній, несхитний чоловік! Саму перемогу ворога переміг. «Я не втратив,- одповів,- нічого». І переможець засумнівався у своїй перемозі. «Усе моє -- зі мною». Тобто справедливість, доброчесність, розсудливість. Ось що значить не вважати благом те, що можуть у нас відняти. Подивляємо деяких тварин, які без шкоди для свого тіла можуть пройти крізь полум'я. А що ж казати про людину, яка з-під руїн, із-під заліза та з-під вогню виходить цілою, непошкодженою! Бачиш, наскільки легше подолати весь народ, аніж одну людину. Ось тут Стільпон сходиться із стоїком, бо й він виносить своє благо неторкнутим крізь повергнені у прах міста. Він-бо задовольняється самим собою - таку межу кладе своєму щастю. Але не думай, що лиш ми одні виголошуємо гарні слова: у самого Епікура, хоч він і дорікає Стіль-понові, є подібна думка, якою теж не знехтуй, дарма що я вже виплатив свій нинішній борг. «Для кого,- каже він,- не видається аж надто достатнім те, чим він володіє, той почуватиметься вбогим, хоч би став повелителем усього світу». Або, якщо волієш (бо ж не слів треба триматись, а думки): «Хто не вважає себе найщасливішим, той буде нещасним, хоч би й повелівав усім світом». А щоб ти пересвідчився, що такий погляд підказаний здоровим глуздом, а значить, природою, то знайдеш його і в комічного поета:
Не чуєшся щасливцем - то й не будеш ним .
Справді, хіба має значення, на якому східці стоїш, якщо він видається тобі поганим? - А якщо,- запитаєш,- назве себе блаженним, скажімо, той, хто розбагатів нечесним шляхом, той, у кого більше господарів, ніж рабів, то я маю вірити йому на слово?» - Бери до уваги не те, що він говорить, а що відчуває, до того ж - що відчуває не впродовж одного дня, а постійно. Тому не бійся, що така дорогоцінна річ - блаженство - стане набутком негідника. Тільки мудрець задоволений своєю долею(8); глупота ж, ненастанно вередуючи, не перестає з'їдати сама себе.
Бувай здоров!
Сенека вітає свого Луцілія!
Так-так. Я не відступаю від своєї думки: уникай багатьох, уникай кількох, уникай навіть одного. Не бачу такого, з ким я дозволив би тобі спілкуватися. Подумай лишень, якої ти в мене заслужив оцінки: насмілююсь тебе довірити тобі самому! Кажуть, що Кратет(1), учень того самого Стільпона, про якого я згадував у попередньому листі, побачивши юнака, який прогулювався одинцем десь на відлюдді, запитав його, що він там робить сам-один. «Бесідую,- відповів,- сам з собою». На те Кратет: «Бережись, прошу, і будь пильний: ти можеш бесідувати з поганою людиною». Звикли ж ми пильнувати пригноблених тугою або страхом, щоб вони не використали самотності собі ж на шкоду. Нерозсудливих не слід залишати наодинці з собою: саме тоді їх непокоять лихі думки; саме тоді вони снують небезпечні замисли або проти інших людей, або таки проти себе; саме тоді вони дають волю своїм нечестивим пристрастям; саме тоді душа виставляє все те, що досі приховувала чи то через острах, чи з огляду на сором; саме тоді вона сама під'юджує свою зухвалість, розпалює хіть, розворушує гнівливість. І ще одне: перевага самотності - можливість не обмовитись ні словом, не боятися свідка - ота єдина її перевага обертається проти дурня: він сам себе зраджує. Тож подумай, яку надію покладаю на тебе, радше, чого від тебе чекаю (адже надія - це примарне добро): не знаходжу нікого кращого тобі до товариства, окрім тебе самого. Пригадую, з яким піднесенням ти говорив, якої сили були сповнені твої слова. Тут же я сам себе привітав, мовивши: «Ця людина - непересічна: прагне порятунку». Так і далі говори, так живи. Хай ніщо тебе не пригноблює. Хоч і подякуєш богам за прихильність до давніх твоїх бажань, проси їх знову, та про інше: щоб ясним був твій розум, здоровим дух, а тоді - й тіло. Та й чому б тобі не благати про це частіше? Сміливіше звертайся до богів: ти ж не чуже в них випрошуєш. Але - такий вже мій звичай - хочу послати тобі з цим листом ще й даруночок. Чистою правдою є вислів, що я натрапив на нього в Атенодора(2): «Знай,- пише він,- що лиш тоді будеш вільний від будь-яких пристрастей, коли прохатимеш у богів лиш того, про що можна прохати вголос, прилюдно». А нині, глянь, до якого безглуздя доходять люди! Потай нашіптують богам щонайганебніші свої бажання. А тільки-но хтось нагострить вухо - замовкають. Богові розказують те, що приховують од людей! Гляди ж, аби ця настанова не знадобилась і для твого здоров'я: «Так живи з людьми, мовби тебе бачив бог; так говори з богом, мовби тебе чули люди».
Бувай здоров!
Сенека вітає свого Луцілія!
Розмовляв зі мною твій друг, хорошої вдачі юнак. Уже з перших слів я міг судити про його розум, про хист, та й про успіхи, яких він осягнув. Справив на мене гарне і, гадаю, правдиве враження. Говорив без підготовки - я ж перестрінув його несподівано. Поки зосереджувався на розмові, з соромливістю (а це добра ознака в юнака) ледве що міг упоратися: зайшовся рум'янцем, що виплив наче з глибини душі. Таке, думаю, траплятиметься з ним і тоді, коли, зміцнівши й позбувшись усіх своїх пороків, зможе називатися мудрецем. Бо, хоч би якої мудрості сягнув, не полишать його природні хиби тіла чи душі: що стремить у нашому єстві від самого народження, те мистецтвом можна хіба що пригладити, але не викоренити. Одних, навіть із найстійкіших, тільки-но стануть промовляти перед народом, раптово кидає в піт, мовби хтозна як натрудились чи напражилися на сонці; в інших тремтять коліна, у ще когось зуб не потрапляє на зуб, заплітається язик, дерев'яніють губи. І цього не виб'єш із себе ні наукою, ані досвідом, бо то вже сила природи, яка дає про себе знати, нагадуючи навіть найміцнішим про їхню слабість. Тоді-то, знаю, раптово червоніють вельми поважні мужі. Але найчастіше заходяться рум'янцем юнаки: у них гарячіша кров, чутливіше обличчя. А втім, узятись рум'янцем може й гартований воїн, і сивоголовий старець. Дехто стає найнебезпечнішим якраз тоді, коли почервоніє: здається, що й уся соромливість вихлюпнулась із душі разом із тим рум'янцем. Сулла(1) був особливо несамовитим, коли в лице йому вдаряла кров. Обличчя Помпея - то одна чутливість: не було випадку, щоб не червонів перед багатьма, не кажучи вже про якесь зібрання. Фабіан, пам'ятаю, почервонів, коли став перед сенатом як свідок, і той рум'янець, аж дивно було, дуже йому личив. Причиною тут не слабодухість, а новизна чи то якихось речей, чи обставин, і та новизна хай і не потрясає, та все-таки зворушує недосвідчених, та ще й схильних червоніти внаслідок певної природи свого тіла. Люди ж бувають то спокійної крові, то збудженої, рухливої, що готова будь-коли вдарити в обличчя. І тут, ще раз кажу, не зарадить ніяка мудрість: мусила б хіба самій природі повелівати, якби спроможна була викоренити геть усі пороки. Що пов'язане з народженням та будовою тіла, все те, хоч би як довго й наполегливо вдосконалювався наш дух, цупко нас триматиметься. Не уникнеш тих речей, ані зумисне їх не викличеш. Актори, що наслідують різні пристрасті, зображують страх чи сум'яття, представляють смуток, намагаються відтворити й зніяковіння - похнюплюють чоло, притишують голос, потуплюють у землю очі, одного лиш рум'янця не можуть із себе витиснути: його ні зігнати з обличчя не можемо, ані ним запалати, коли хочемо. Мудрість тут - не дорадниця, не помічниця, бо йдеться про щось цілком незалежне, що без нашої волі приходить, без неї - відходить.
Уже й на кінцівку лист напрошується. Ось тобі - корисна й помічна порада, яку варто б закарбувати у пам'яті, в душі: «Потрібно вибрати якусь одну зразкову людину й постійно її мати перед очима, щоб жити так, начеб та людина бачила наше життя, все робити саме так, начеб вона спостерігала за кожним нашим учинком». А радить це, мій Луцілію, Епікур. Приставляє до нас охоронця, наставника, й недаремно: чимало б уникнули ми похибок, якби, готові схибити, знали, що матимемо свідка того вчинку. Тож нехай наша душа має когось такого, кому б виявляла шану, чиїм велінням очищувала б найпотаємніші свої сховки. Щасливий же той, хто здатний вдосконалювати когось не тільки живим спілкуванням, присутністю, а самою думкою про себе - коли інший про нього думає! Щасливий і той, хто так уміє когось поважати, що на один лише спогад про нього наводить лад і порядок у своїй душі! Хто настільки може шанувати іншого - буде й сам у скорому часі шанований. Вибери, скажімо, Катона.
А якщо він видасться тобі надто суворим, то бери за зразок мужа лагіднішої вдачі - Лелія. Одне слово, вибирай того, хто подобався б тобі й способом свого життя, і мовою, і навіть обличчям, у якому віддзеркалюється душа. Сам же собі вказуй на нього - як на опікуна, як на приклад. Кажу-бо: потрібен хтось такий, хто мимоволі б виправляв наші звичаї - криве лиш правилом вирівнюють.
Бувай здоров!
Сенека вітає свого Луцілія!
Всюди, куди не гляну, бачу докази своєї старості. Якось я побував у своїй підміській садибі і, вгледівши там близький до руїни будинок, поцікавився витратами на його відбудову. Мій управитель відповідає на те, що в цьому не його вина, що він робить усе потрібне; дворище, однак,- старе. А це ж те саме дворище, яке виросло в мене на очах. Що ж то чекає мене, коли й те каміння, при мені закладене, вивітрюється?.. Злий на управителя, хапаюся за перший-ліпший привід до гніву. «Платани ці,- кажу,- явно занедбані: на них же й листочка нема; а галуззя... яке засохле і вузлувате! Які порепані й понурі стовбури! Цього б не трапилось, коли б їх обкопував хтось, поливав».. Він же присягається моїм генієм(1), що робив усе як треба, що не занедбує у своїх обов'язках жодної дрібниці; платани, однак,- старі. А ті дерева (хай це буде між нами) я сам колись садив, сам милувався, як вони в перший лист зодягались... Потім, озирнувшись на двері, я аж скрикнув: «Гей, а це хто такий на порозі? Хто цей недогарок, що наче й справді зібрався на той світ? Звідкіля він тут? Що за радість спроваджувати сюди чужого мерця?» А він на це: «Не впізнаєш мене? Я ж Феліціо, син твого управителя Філосіта, твій улюбленець, якому ти так часто дарував забавки». Що за маячня! Мусив же він ще хлопчиною бути моїм улюбленцем! А тепер... от саме зуби випадають.
Так ось, завдяки моїй підміській садибі, зринає переді мною, куди не гляну, моя старість. Обнімімо ж її, покохаймо! Багата втіхами й вона, якщо лише знаєш, як нею користуватись. Плоди найсмачніші, коли минаються. Дитинство найжаданіше, коли покидає нас. Того, хто заприязнився з вином, найбільше вабить останній келих, який довершує сп'яніння. Свою найбільшу радість усяка насолода відтягує насамкінець. Найприємнішим є вік похилий, який ще не дуже стрімко спішить до небуття. «Певну насолоду, гадаю, знає навіть той вік, що торкнувся вже своєї останньої межі. Замість утіх принаймні втішаємося тим, що не відчуваємо в них жодної потреби. Як солодко усвідомити, що всі пристрасті, впокорені, вже позаду! «Важко, проте,- відмовиш,- мати перед очима образ смерті».- Передусім вона повинна бути перед очима як літньої людини, так і юнака: чей же не викликають нас відси за списком. До того ж ніхто не є вже настільки старим, щоб не мав права сподіватись хоча б ще на один день. А день - це крок життя. Весь наш вік складається з частин. Він містить у собі немов ряд кілець, де кожне мале кільце оточується щораз більшим. Є, отже, кільце, яке обіймає й охоплює всі інші: воно простирається від дня народження аж до останнього дня. Є таке, що замикає дитячі роки. Є й інше, що своїм обводом в'яже ціле дитинство. Потім, є кожен рік зокрема, який містить у собі всі пори; у повторному чергуванні цих пір спливає життя. Місяць оперізується вужчим колом. Найкоротший обіг робить день, але й він іде від початку до кінця -- від сходу й до заходу сонця. Тому Геракліт, якого нарекли Темним за темність його мови, сказав: «Кожен день рівний всякому іншому». Слова, які всяк розуміє по-своєму. Один вважає, що дні рівні між собою годинами, й не помиляється. Бо якщо день - це проміжок часу, що включає двадцять чотири години, то, виходить, що й дні мусять бути рівними: ніч бере собі те, що втрачає день. Інший стверджує, що один день рівний усім іншим дням на підставі подібності: нічого ж такого не буває навіть у найдовший обіг часу, чого б ти не знайшов у межах одного дня - світла й темряви. У чергуванні колових змін, що відбуваються в світі, ці проміжки світла й темряви стають численнішими, а не іншими, хоча кожен з них постійно то коротший, то довший. Тому-то кожен день слід укладати так, немовби він замикав ряд, перетинаючи і довершуючи все життя. Пакувій(2), зробивши собі із Сірії провінцію, перейняв і тамтешні звичаї: щоденно вшановував себе похоронним бенкетом, після якого відносили його до спальні під музику, оплески й оклики гультяїв: Bebiōtai, bebiōtai(3). Не було дня, щоб він не влаштовував собі, скажу так, виносу свого тіла. Так ось те, що він робив, усвідомлюючи свій пересит, робімо й ми, усвідомлюючи свою чесність, і, йдучи на сон, задоволені й веселі, повторюймо:
Вже поза мною життя. Вже відміряно суджену стежку(4) .
Якщо бог додасть до цього ще и завтрашній день(5),- приймімо його, радісні. Бо лише той по-справжньому щасливий і задоволений своєю долею, хто без тривоги виглядає завтрашню днину, хто сказав собі: «Вже поза мною життя», і щоденно встає, наче по новий зиск.
Але мушу згортати й цього листа. «Як це? - здивуєшся.- Так і прийде він до мене без жодного прибутку?» - Не лякайся: дещо приносить він із собою. Але чому «дещо»? - Багато. Бо чи буває щось цінніше, ніж слова, які я доручаю цьому листу донести тобі? «Погано жити в путах необхідності, але жити в тій необхідності немає жодної необхідності».- Запитаєш, чому немає необхідності? Бо звідусіль відкрито нам багато шляхів до свободи, коротких, легких. Завдячуйте провидінню, що ніхто не може бути затриманим при житті. Маємо змогу потоптати навіть саму необхідність.- «Але ж то,- заперечиш мені,- Епікурові слова. Послуговуєшся чужим?» - Що правдиве, те - моє. Буду й надалі наводити тобі Епікура, щоб ті, які, сліпо тримаючись слів, зважають лише на те, хто говорить, а не що говорить, знали: все, бездоганно сказане,- спільне надбання.
Бувай здоров!
Сенека вітає свого Луцілія!