— Знаю я ваші пристрої! Пристроїлися – людей дурити! Я сам старий естрадист! Мене не обдуриш – бо я у 67–у в оркестрі машинобудівного заводу на мандоліні грав!
Обурені гості готові були і пики шахраям натовкти, і «грала поламати», та ситуацію врятував керівник ансамблю, чолов’яга років тридцяти, схожий на популярного актора театру і кіно Леоніда Філатова. Він тицьнув дідові мікрофон:
— Якщо ви такий «естрадист» — самі перевірте!
— А що? І перевірю! – заявив Семен Полікарпович і заспівав:
— Дві баби посварились за голівку маку…
— Маку–маку–маку, — відгукнулися динаміки.
— Одна баба другій бабі показала… дулю!
— Дулю–дулю–дулю! – пішла селом луна.
— Ух ти! – здивувався перевіряльник ревербераторів.
— Ухти–ухти–ухти! – передражнили його колонки.
— Переконалися, діду? – урезонив старого головний музикант. –Таку бучу здійняли! А ще – естрадист!
Далі гуляли нормально – весело і завзято.
Після того весілля Семена Полікарповича ніхто у селі поза очі інакше, ніж Естрадистом, і не називав.
Добре хоч, що на родину прізвисько не перейшло!
Дід Сашко уважно роздивися фото, повернув його Ріхардові і, дивлячись Кукібному просто в очі, виніс вирок:
— Не наша дівка. Не з нашого села.
Ще й додав як останній вирішальний аргумент:
— Таку я не забув би.
Сільській голова зробив у наш бік жест: мовляв, звиняйте, хлопці, я і радий допомогти, але… Німець сховав картку і хтів було вже йти, та дід цокнув язиком і видав:
— А от хлопа цього я пам’ятаю.
Старий витяг з кишені круглу коробочку від радянських ще цукерок монпансьє, повну домашньої махорки, і почату пачечку аркушиків для ділових записів, — хтось з онуків у офісі натирив – вирішив я, — згорнув ловку (а яку ще зробить дід з Київщини – не файну ж) козячу ніжку, набив її самосадом з кондитерської бляшанки, закурив і додав:
— Дуже добре пам’ятаю! Перший раз він до голови колгоспу приїздив одразу, як почався «новий порядок», десь у серпні сорок першого… Німці ж надурили: обіщали розігнати колгоспи, а самі – залишили. Я тоді вже за конюха був. Малий ще, та що поробиш, як мужиків дорослих немає. А які там коні: усе путяще Совіти до війська мобілізували, залишки німці підчистили — шкапи ледь живі залишилися, а цей прибув, — я так понімаю, рознарядку привіз, — прийшов на конюшню з головою колгоспу, подивився, наче кислицю з’їв, і розпфуйкався: «Пфуй–пфуй, малшік, пферде, — каже, — шлехтові. Треба краще кюммерн!»