Я прикрив балконні двері (у мене там подвійний склопакет із так званою «ручкою курця», а на вулицю – рами з одинарним), показав майорові очима на стіни, він зрозумів, просканував приміщення і кивнув головою – «чисто».
— Слухай, — кажу , — як тебе звуть?
— Зви мене Віталієм Валентиновичем.
— Що будемо робити: з «подарунками» і взагалі?
— Попрацюємо, — каже серйозно.
Я ще не вирішив, чи говорити усе цьому Валентиновичу, а він:
— Знаєш , яка улюблена примовка у нашого Ігоря Олеговича?
Ігор Олегович – так звуть Полковника. Звісно знаю:
— Наїстися лайна по саме «не хочу».
— Правильно . А друга?
— «Взялся за грудь – гаварі што нібудь»
— Це я до того: якщо ти вже звернувся до нас – відкривай карти, розповідай усе! – резонно заявляє Майор Валентинович. Як і той Штірліц, що був колись заслуженим штурмбаннфюрером радянського телебачення,, я теж не люблю, коли мене «держат за болвана в старом польском преферансе».
— Зазвичай «падають» обидва партнери, — пред’являю свій аргумент.
— О’кей, — колоритно, як Микола Березень, погоджується той. – Я скажу шефові, і все, що він вважатиме за потрібне, ти знатимеш.
Його шеф – мій друг Полковник. На ваш «о’кей» у нас є свій «зер гут»:
— Тоді – поїхали!
Бачу – він не усе зрозумів.
— До архіву, бо якщо їх цікавить, що ми робимо, то слід це і робити… От тільки як нам від тих аґентів відірватися: це стає важче й важче.
— А ми тепер не будемо відриватися, — скалиться Віталій Майорович. – І їм не дамо.
… Який же я був радий бачити миловидну Тамару Іванівну Голубок після тієї кримської дами Антонини Карлівни!
— Ви знаєте, Олексію Володимировичу, — винувато усміхнулася вона, — у нашому архіві на цю Марію Запшеченьську нічого не виявлено. Але я зателефонувала подрузі з Архіву Вищих органів влади – у них там є спеціальна картотека на зрадників і нацистських посібників.
Жінка подивилася на Ріхарда: